Люксембургський палац в Парижі. Ділюсь враженнями. Багато буквввввв

Багато людей, що відвідали Париж, та й самі парижани називають будівлю Люксембургського палацу найкращою з усіх значних архітектурних споруджень. Це грандіозне творіння побудоване, як і Лувр, у формі квадрата з вільною просторою площею в центрі. Колись це був невеликий замок, пізніше тут функціонував монастир, потім – маєток герцога Піне з родини Люксембург,- звідси й назва.

Головна ж історія пов’язана з Марією Медичі (італійка, що вийшла заміж за Генріха IV, ставши, таким чином, французькою королевою). Вона жила довгий час в Луврі, але ніколи його не любила через сильний сморід, що там стояв.   Сумуючи за рідною Флоренцією і своїм флорентійським замком, саме вона прийняла рішення побудувати у Франції власний палац, який би нагадував їй рідний дім, в якому виросла. Вона викупила у герцога Піне  маєток з великим парком у спокійному передмісті Парижу і, одночасно, всі прилеглі будівлі, території, ферми. Не руйнуючи старого замку, Марія Медичі вирішила добудувати його і надати вигляду палацу у флорентійському стилі, для чого запросила відомого італійського архітектора Соломона де Броса, що працював над ним до кінця свого життя, але так і не встиг закінчити роботу. Завершив будівництво інший, не менш відомий тоді, французький архітектор Жак Лемерсьє. А розпис внутрішнього декору палацу здійснив сам Рубенс. Загалом палац будували 16 років.   Враховуючи отриманий результат – глибу архітектурної майстерності, грандіозність екстер’єру, вишукану розкіш інтер’єру- мене ця цифра анітрохи не здивувала. Гід же повідомив, що такий «довгий» період часу був зумовлений нестабільною політичною ситуацією.

Мені одразу ж постала перед очима реальна картинка мого сьогодення: убогий будівельний майданчик перед будинком моїх батьків у місті Житомирі. Колись на цьому місті був Будинок культури і десяток дуже старих дерев з розлогими кронами, які створювали уявлення невеличкого скромного парку. Після розвалу Радянського Союзу цей будинок почали реставрувати й добудовувати, для чого вирубали усі столітні дерева, влаштували будівельний майданчик з тимчасовими туалетами й потворним парканом навкруги. З початку так званої реконструкції змінився вже десяток власників цього «добра», десяток архітектурних ідей – від будинку зустрічей якоїсь секти до будівлі банку. Тепер вигляд з вікна мого рідного отчого дому – не зелені крони дубів, а навічно застигнувший будівельний майданчик з невеликою напівзруйнованою спорудою незрозумілого дизайну і поганого смаку. Правда, є з нього й користь: тут регулярно збираються шанувальники випити зайвого.   Чому я це згадала? Тому що з початку реставрації минуло вже двадцять (!!!) років…

Але це я трохи відволіклася.

До палацу прилягає значна територія парку з численними фонтанами, басейнами, середньовічними скульптурами. Про красу цього парку, виявляється, писали вірші десятки поетів, в тому числі, і російських (Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва).  

Королева Марія Медичі так і не встигла толком пожити в палаці, бо через деякий час після завершення будівництва, була вигнана власним сином з Парижу і, загалом, з Франції з політичних причин. Вона померла в Німеччині, всіма забута. А палац, так і не був названий іменем тієї жінки, якій завдячував своєю появою.

Пізніше палац націоналізували, він служив в’язницею для аристократії. Виявляється, тут в ув’язнені перебували не лише найвідоміші художники й поети, а й такі особи, як дружина французького маршала, колишнього управляючого Версалем. Цікавим поворотом долі для цієї жінки стало те, що в минулому саме в цьому палаці вона святкувала власне весілля! Ув’язненою тут була тоді ще вдова гільотованого   генерала Жозефіна Богарне, в майбутньому -   кохана жінка Наполеона, французька імператриця і в майбутньому - фактична власниця своєї ж бувшої в’язниці.   З часів Наполеона споруда палацу віддана Сенату. Французький Сенат тут працює й до сьогодні.

Щоб здійснити візит до Сенату, необхідно заздалегідь організувати його, подзвонивши за певним номером телефону. Час візиту чітко регламентований, при вході нас зустріла охорона, видали спеціальні бейджі і, після перевірки через металошукачі, пропустили в приміщення. Дивно, що діючий політичний об’єкт є відкритим для відвідування туристами. Адже, важко уявити, скажімо, приміщення Верховної ради в Києві, коридорами якого регулярно прогулюються іноземні туристи з фотоапаратами, в панамках і шльопанцях:)

Після суворої зовнішньої охорони всередині палацу нас зустрів люб’язний і усміхнений чоловік, дуже симпатичний, у бездоганному діловому костюмі та краватці. І мені одразу ж тут сподобалося! А якщо сер’йозно, то інтер’єр просто вбиває наповал своєю кричущою нестриманою розкіш’ю. Особливо запам’ятався зал для конференцій. Біля входу -  два поважних чоловіки у фраках, метеликах та з товстими ланцюгами через усі груди, майже до самого поясу (приблизно як у швецького посла з фільму «Іван Васильович змінює професію»). А потім погляду відкривається сам зал загальною площею близько 300-400кв.м., якому б я дала назву «бархатно-золотого». Коли я ступила перший крок, то відчула, що підбори моїх чобіт м’яко ув’язли в підлогу,- це покриття з бордового бархату, що переливається, до того ж таке м’яке, що, здається, ступаєш по ковдрі, а не по підлозі. Немає жодного сантиметру площі, який би не був багато оздоблений. Всі стіни інкрустовані золотом та розписами, стеля у формі купола також рясніє різноманітними розписами того самого Рубенса. Зал прикрашають статуї з білого мармуру, різьба по дереву, а також трон Наполеона: в багатому декорі та вишивці, він стоїть на золотих левах замість ніжок, на спинці красується літера   «N». В центрі залу розмістився величезний чотирьохсторонній диван химерної форми в бархаті та золотому декорі.

В цьому залі влаштовували імператорські прийоми для різних політично-значимих осіб, підписували домовленості та укази, вирішували долі мільйонів людей. Зараз його використовують для тих же цілей, з тією лише різницею, що секретами політики тут вже не діляться. Зал служить для публічних прийомів, тут відбуваються прес-конференції, дають інтерв’ю відомі політики, записують, так звані, «звернення до народу» для трансляції по ТВ.

А після відвідин цього залу я побувала на справжньому засіданні сьогоднішнього французького Сенату. Дивно, що нас туди пустили. Правда, перед цим дали сер’йозні і докладні інструкції з правил поведінки (жодного слова і жодного фото), роздягли (верхній одяг і шарфи), а також заставили залишити жіночі сумочки перед входом. Заходили ми через спеціальні дуже вузькі двері, обшиті бархатом, і абсолютно беззвучні. Потім опинилися швидше не на засіданні Сенату, а, я б сказала, у VIP-ложі   французької опери. Справа в тому, що зал дуже нагадує по стилю Паризьку оперу Гареньє, тільки замість сцени – президія. Над нею височіють вісім колон та статуї визначних законотворців з білого мармуру. Праворуч та ліворуч – старовинні, вкриті позолотою годинники на високих арках. Стеля у формі купола з розписами, крісла (такі-собі «міні-трони») оббиті бордовим бархатом і прошиті золотими стрічками. Праворуч від президії знову побачила чоловіків у знайомому одязі: у фраках і з блискучими ланцюгами на шиї. Як пояснив потім гід,- це спеціальна форма помічників сенаторів (іншими словами, секретарів).

Запам’яталася жіночка на високих підборах, яка щоразу після виступу чергового сенатора міняла склянку з водою, хоча до попередньої ніхто не торкався. Цікава робота в неї. Мені чомусь подумалося, скільки отак даремно виливається чистої води, скажімо, за місяць. Ще порадував один моложавий симпатичний сенатор, який, судячи з усього, запізнився. Після того як порозкладав навколо себе папери, пішов вітатися з усіма по черзі по залу. Робив він це практично безшумно і стримано, проте на фоні якоїсь сер’йозної доповіді, яку проголошував в цей час його колега з трибуни, з активною жестикуляцією та гнівним обличчям, - це усміхненене і привітне личко підчас рукостискань виглядало досить потішно. Після цього він, задоволений собою, нарешті всівся й почав розгойдуватись в своєму кріслі. І ця б картинка теж не була цікавою, але, враховуючи вигляд самого крісла – величавий, дорогий, майже королівський,- такі учнівські рухи на ньому, у мене викликали щиру посмішку: «ничто человеческое им не чуждо».

А потім мені подумалось: а що, якби зараз зняти з них усіх краватки, то вийшов би приблизно місячний бюджет мого рідного міста Житомира, а якби ще додати взуття, то, мабуть, - річний. Після написання цього речення я, щоб не ляпнути дурницю, вирішила перевірити своє припущення, і не полінувалась звернутися до достовірної інформації і.нету.   Так-от, я справді помилилася,- цифри є співставними не з містом, а з усією Житомирською областю…  

Виходячи з палацу, ми спускалися розкішними, вкритими м’яким килимом, сходами під різьбленим грандіозним куполом. Опинившись на них, просто неможливо йти зі згорбленою спиною чи то вприприжку.   Хочеться вбратися в королівські шати, підняти підборіддя і шествувати! Вони мають неперевершений вигляд, настільки величний, що відчуваєш себе там швидше комахою, аніж відвідувачем.

Одним словом, Люксембургський палац я запам’ятаю надовго. Після побаченого, приміщення українського парламенту можна порівняти, скажімо, з ошатною коморою. Звичайно, річ, як кажуть, і не в розмірі, і не в кількості, а в суті. Щодо останнього, то тут мені одразу ж пригадується нещодавно побачене відео з трансляцією засідання Верховної Ради в Київі. Робимо невеличку проекцію, і от вимальовується картинка: українські депутати в залі засідань Люксембургського палацу кидаються яйцями, попадаючи в розписані Рубенсом стіни;  вилазять верхи на білі мармурові статуї великих законотворців середньовіччя, намагаючись повісити плакат з лозунгом;  ходять взутими по розкішному бархату крісел з золотим декором підчас чергової бійки;  викрикують матюки в ідеальній акустиці архітектурного витвору 16-го століття….



///Передрук лише за згодою автора///