Популярные вопросы!
Девочки! Прошу прошу помощи для молодого парня которому нужно становится на ноги и начинать жизнь не просто с нуля, а из глубокого минуса! Ему всего 24 года.
Тема на форуме https://www.kidstaff.com.ua/forum/viewtopic.php?t=...
Историю Вадима Довгорука выдают все поисковики по запросу.
23-летний спецназовец из Кировограда Вадим Довгорук лишился левой руки под Дебальцево в первый день объявленного перемирия, 16 февраля. Четверо суток он пролежал на морозе ожидая помощи. Несмотря на все попытки спасти бойцу отмороженные ступни, киевским врачам пришлось их ампутировать.
Родные Вадима начали сбор на реабилитацию и протезы для сына, сумма более чем в 75000 евро для семьи неподъемная...
Для тех, у кого есть возможность помочь, открыта карта «ПриватБанка» 5168 7420 2080 3460 на имя Вадима Довгорука.
Если перечислять не через кассу банка, фамилия может быть Брюховецкая Наталья Викторовна!
В связи с частыми попытками мошенничества карта заблокирована на снятие, пополнить ее вы можете в обычном режиме выбрав ПРОДОЛЖИТЬ
С мамой бойца Натальей Викторовной можно связаться по телефону (066) 825-44-26.
Можете писать и задавать вопросы и мне, постараюсь ответить!
Тема на форуме https://www.kidstaff.com.ua/forum/viewtopic.php?t=...
Историю Вадима Довгорука выдают все поисковики по запросу.
23-летний спецназовец из Кировограда Вадим Довгорук лишился левой руки под Дебальцево в первый день объявленного перемирия, 16 февраля. Четверо суток он пролежал на морозе ожидая помощи. Несмотря на все попытки спасти бойцу отмороженные ступни, киевским врачам пришлось их ампутировать.
Родные Вадима начали сбор на реабилитацию и протезы для сына, сумма более чем в 75000 евро для семьи неподъемная...
Для тех, у кого есть возможность помочь, открыта карта «ПриватБанка» 5168 7420 2080 3460 на имя Вадима Довгорука.
Если перечислять не через кассу банка, фамилия может быть Брюховецкая Наталья Викторовна!
В связи с частыми попытками мошенничества карта заблокирована на снятие, пополнить ее вы можете в обычном режиме выбрав ПРОДОЛЖИТЬ
С мамой бойца Натальей Викторовной можно связаться по телефону (066) 825-44-26.
Можете писать и задавать вопросы и мне, постараюсь ответить!
показать весь текст
698
0
А до війни звикаєш. Від пострілів здригаєшся хіба перші три дні, далі — спиш нормально. Пригадую, якось лежали ми з хлопцями, вже збирались засинати, і тут — такий постріл, що аж вікна затряслись. ’Наші чи по нас?’ - перепитав хтось. ’Ну, по радіостанції не передавали в укриття, то поки спимо’, - відповів інший. Хвилин через п´ять чуємо по радіостанції: ’Всім — в укриття! Працюють ’Гради’.
’’Якось зустрів ’Гради’ на злітній смузі аеропорту. Ми з товаришем вийшли посуд помити. Стою такий — в шльопках, підкочених штанах, сигаретка в зубах. І тут метрів за 70 почали летіти ракети і ’Гради’ лупити. ’То що? Біжимо?’, - кажу товаришу. ’Біжимо!’ - відповів він. Страх там відчувається завжди. Але починаєш вірити в долю. Вона тебе дожене всюди, будеш ти в укритті чи на відкритому просторі.’’
’Надіявся, що прийдуть ’наші’ 16 лютого, у перший день оголошеного перемир´я і за два дні, як я згодом дізнався, до дебальцівського котла, ми потрапили в засідку біля одного з блок-постів. Наш БТР виводив колону військових по дорозі в Артемівськ. Почався обстріл. Правда, колона встигла розвернутись назад в Дебальцево. Так що ми фактично взяли весь удар на себе.
Пам´ятаю, пролунав вистріл, один зі снарядів (скоріше за все, із ручного гранатомета) залетів всередину нашого БТРа. Мені одразу відірвало руку. Ще двоє моїх побратимів загинули в мене на очах. Коли наш БТР зупинився, я виліз з нього, поки він не вибухнув. Важко відтворити в пам´яті, що відбувалось довкола, але точно знаю, що доповз до посадки — метрів 300. Там в кущах і пролежав чотири дні.
На вулиці було десь більше 20 градусів морозу. Промерзав до кісток. Не зміг навіть накласти собі джгут, який був в кишені. Не дотягнувся, заважав бронік.
Ще заходячи в Дебальцево, ми розуміли, що готується котел. Там ’Уралів’, танків, мінометів сєпарів стільки було!.. Ми відбили п´ять атак, поки заїхали в місто. І розуміли: вибратися звідти так просто не вдасться.
Там були російські воєнні, це не ’ополченіє’. Впізнавали ми їх по типовому говору, плюс — бачили чимало бурятів-танкістів.
’Я знайшов ’двохсотого’, - сказав він, побачивши мене. ’Нашого?’ - запитали. ’Не знаю’, - відповів він. Підходить, я йому й кажу: ’Не стріляй’. ’Ні, ’трьохсотий’, ’укроп’, - крикнув він своїм. А до мене каже: ’Як не стріляй, ви ж наших добиваєте...’ Тоді підійшов їхній старший і каже: ’Вставай!’ Я йому: ’Не можу, ніг не відчуваю’. Сказав їм, скільки там пролежав. Всі зрозуміли, що ноги в мене — обморожені.
Тоді підбіг росіянин (на ньому був російський шеврон) з фотоапаратом і почав мене знімати. Та й каже: ’Ну, говори, як ви там любите... Слава Україні?!’ Старший до нього: ’Ти чого з малого знущаєшся? В нього така ж мати, як і в тебе, і в мене...’ Ніхто не заперечив. І мене завантажили в автомобіль, дали води і завезли в обласну лікарню в Луганську.
В лікарні мене сприйняли, як і всіх українських військових, досить вороже. Кожен (із медперсоналу — ред.) підходив і запитував, чого я сюди прийшов... Вони не визнають, що живуть в Україні. У них — республіка. А всі решта вторглися на їхню територію.
Правда, трапилась мені і дуже хороша медсестра. Вона запитала номер матері, подзвонила їй і попросила, щоб мене швидко забрали. Інакше — наступного дня біля моєї палати буде охорона. Потім дала мені телефон, щоб мама переконалась, що я — живий.
А далі справа була за мамою. Вона подзвонила в військову частину, і вже наступного дня мене забрали луганські афганці і передали через місію ОБСЄ. Тоді я вперше її побачив, хоча чутки про те, що вони (спостерігачі місії — ред.) мають до нас приїхати, часто поширювалися. Та який толк з них?! Пацани розповідали, що лише обстрілювати починають частіше, як тільки вони поїдуть з місця їхньої дислокації.
А медсестра з луганської лікарні ще й досі телефонує моїй мамі, питає, як здоров´я. І один з ветеранів Афгану з Луганська дав мені свою візитку, казав, щоб телефонував при необхідності. Так що й на тій території є нормальні люди.
***
***
Кілька днів я пролежав в лікарні в Дніпропетровську, а потім мене привезли в Київ. Звик вже тут, стільки друзів знайшов, що й додому не сильно хочу повертатись. Так... хіба на день з´їздити.
Мені треба адаптовуватись до мирного життя. Якби міг, то знову пішов би на схід. Але такого вибору в мене зараз немає.
З Днем незалежності
Усім мирного неба над головою! Вадиму - міцного здоров`я та завжди позитивного настрою!
Усім мирного неба над головою! Вадиму - міцного здоров`я та завжди позитивного настрою!
Ответ дляRoksolana_p
З Днем незалежності Усім мирного неба над головою! Вадиму - міцного здоров`я та завжди позитивного настрою!
Усім мирного неба над головою! Вадиму - міцного здоров`я та завжди позитивного настрою!
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Сейчас читают!
Комментарии к ответу