Поговорили, називається....

Дякую, почала щось робити, бо теж відчуваю, що полізуть болячки, нерви здають конкретно

От чесно, навіть сили не має щось кардинально вирішити. Ніби й не поганий він, але є така приказка в тему - ’не б´є, не лає, ніц не дає’, звикла до нього, перший сексуальний партнер, двоє дітей, діти його люблять, з його родиною в класних стосунках. Коротше, наважитися не можу та й все.

Вы прийдете к решению... только позже. Когда оглянетесь назад- поймете, что зря потратили свои лучшие годы на такое отношение к себе .

Чому не шукаєте компроміс? Для Вас цей шлюб ще важливий? Я розумію, що дитина забирає увесь час, але й чоловік його потребує. Це я зі своєї точки зору. От наприклад, я увесь день проводила з дитиною, потім з дітьми двома, ввечері хочеться поспілкуватися з дорослою людиною, не про дитяче, зайнятися коханням, помуркотіти з ним, а мене просто відшивають - втомився, ой, не зараз, це не важливо, не вигадуй. І ці слова та вчинки осадом лягають на душі, стала злопам´ятна, зла, втратила ту легкістю, неконфлікність, що у мене була((( і розумію, що ці стосунки мене знищують, та і його теж

Ні, я не лізу постійно. Раніше голову ламала, чому він так себе поводить, а зараз розумію чому, але від того ніяк не легше. Доречі, коли під алкоголем, лізе тискати ззаду, може цілувати, приставати, полити, якісь фантазії свої розказує, але коли тверезий - дуб дубом, ніби у нього фобія - відкрити свої почуття

9 років, 2 дітей, тримає спільний побут, квартира, дружні стосунки

Я бачу ви краще знаєте) повірте, не всі чоловіки вміють/люблять кричати про свою любов, як і жінки. Усі виражають її по своєму

Я і зараз це розумію. Але боюся створювати нову сім´ю, і чи діти зрозуміють рішення про розлучення і чи наступний чоловік не буде гірший, і чи я взагалі не залишуся одна і не жалкуватиму про таке рішення. В голові каша. Ще й тиск родичів - ти з жиру бісишся((

Приведу пример своей подруги с которой дружим больше 20 лет. Была замужем, муж с Закарпатья. Родили дочку, через пару лет начались ссоры до развода, он не работал или временно работал, оскорблял ее, подруга тянула все на себе и терпела. Ей было 23 года. Она боялась развода из- за дочки, мол папа и всё такое. Я ей тогда сказала, пожалеешь позже, что терпишь такое. Через 5 лет они развелись. Она сказала мне, что зря не прислушалась к совету, годы прожитые зря. Итог: дочь она оставила на маму, поехала на заработки, оказалась у ’черта на рогах’ , в Южной Америке, работала крупье в казино, но там все строго, охрана и никаких приставаний с боку посетителей. Потом судьба ее закинула в Испанию. Закончила курсы маникюра и депиляции. Когда она приехала в Испанию, забрала дочь у мамы. В конечном итоге вышла замуж за испанца, дочь закончила медицинский колледж, подрабатывала официанткой в баре. Потом еще высшие курсы медицинские закончила. Сейчас работает в больнице в отделении реанимации. Подруга счастлива, муж хороший, любит ее, очень общительный, приезжали в Украину вместе. Подругу люблю, она светлый человечек без фальши, лжи и зависти. Если откроют границы, собираюсь к ним по приглашению в гости в Испанию. От себя скажу, что необязательно ставить штамп в паспорте, это можно сделать позже, когда люди понимают, что нашли друг друга навсегда. Много разводов и после 20- ти лет совместной жизни по причине, когда отношения просто исчерпали себя.

А ви от уявіть, що мені, крім тиші, не хочеться нічого. Просто тиші і спокою. Ні розмов. Ні кіно. Ні сексу. І я писала ж, що на початку я намагалася боротися з тим, що моє лібідо пішло шукати ліпшу хазяйку, намагалася домовитися з чоловіком, може щось змінити, більше уваги приділяти романтичній стороні. Він досить грубо віджартувався. А потім пару серйозних скандалів з образами і моє бажання перегоріло остаточно. Я приділяю чоловіку час та увагу, ми спілкуємося, можемо посидіти за пляшкою вина. Але я до писку не хочу сексу і поцілунків. Він мені не чужий, але близькості я не хочу. І заставляти себе не буду. На рахунок, чи мені цей шлюб ще важливий. Я була готова їхати подавати документи на розлучення. І була готова жити без чоловіка. Не скажу, що мені все одно і його не жаль. Але хочеться своє життя прожити не так, як воно почало ’малюватися’.