Посоветуйте жизненные стихи на украинском языке

Максим РИЛЬСЬКИЙ

* * *

Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, приведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста, —
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Во) Ще зі школи)
И Лина Костенко. Там вообще все жизненно и со смыслом)

Ліна Костенко.

Лина Костенко

На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима, з-під долоні,
крізь пальці, у кватирку, з-за воріт.

Від того світ не зміниться ні трохи,
а все залежить від людських зіниць:
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених - збіговисько дрібниць.

Василь Симоненко – “Ти знаєш, що ти – людина?..”

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Улюблена Ліна Костенко

Леся Українка

Contra spem spero! (лат. Без надії сподіваюсь!)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей –
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

Еще люблю ’Лебеді материнства’ и ’Коли ми йшли удвох з тобою вузькою стежкою по полю...’

А мені подобається багато віршів Шевченка,актуальні вони і зараз

На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава
— Мені мати куповала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала. —
Сирітка сказала

Вранці усім сказали, що хліба не привезуть,
а ті, що чекають хліба, нехай вже його не ждуть.
Великим важким камінням із наших священних скель
закидало безпросвітно єдиний до нас тунель.
І щоби звільнити входи, розчистити в місто шлях,
зібрали усіх дорослих та пояснили так:
«Тунель – не природне диво. Колись його не було,
містечка не існувало, лиш кілька ялин росло.
Тут геть бракувало неба, не сяяли зорі в річках,
а пращури бачили Місяць лише у міфічних снах.
І щоб милуватися сонцем, дивитись на неба пастель,
вони за півсотні весен у горах пробили тунель.
Крізь нього текли каравани із конче потрібним добром,
а зоряні океани вже стали не тільки сном.
Тож хто зголоситься розбити каміння навальну твердь?
Інакше до міста вже завтра загляне зловісна Смерть».
І вийшло з тисячі люду чотири ремісники:
перший – заради слави, другий – за хліб і чарки,
я – бо схотів для тебе дістати зорю, відтак –
четвертий пішов знічев´я, погодився просто так.
Рубали каміння люто, не спали ні вдень, ні вночі.
Першим зламався перший, не пояснивши причин.
Другим відмовився другий, що хліба бажав і вина,
сказав, просто жити хоче, та й дуже болить спина.
І я від напруги падав, вже думав: помру, однак...
мене витягав з-під завалів, отой що пішов просто так.
Коли вже я непритомнів через нестачу сил
рухати, розбирати десятки важезних брил,
на вухо хрипів по-вовчи: ’Тримайся, терпи, козак!’ –
той, хто валити каміння погодився просто так.
І я був упевнений в тому, що скільки б каміння не згріб –
будуть для тебе зорі, ну а для решти – хліб.
Про це, та чому не зламались, чом вижили ми і як,
знатимуть, певно, небо
і той, хто пішов просто так.

Сучасний поет. Тут кожен вірш роздягає душу https://www.facebook.com/profile.php?id=1000199020...