Воинский учёт! Женщины!

Є, але вам до них байдуже всеодно,у вас своя методичку,яку відпрацювати треба

а, точно - кроме хамства и каких-то своих проекций и домыслов. Мдаа, печальный случай.
Досвидос

сама иди в свою расею, хамка.
В бан!

В бан йдіть самі, розгоняєте як все погано в Україні і яка погана влада,

Щоб зрозуміти яку свиняку для жінок готували законопроектом № 3553, який потім став законом 1357-IX ’Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов’язку та ведення військового обліку’, яким внесли зміни до частина 11 статті 1 Закону України «Про військовий обов´язок і військову службу», а саме:

«Жінки, які мають спеціальність та/або професію, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку, затвердженому Міністерством оборони України, та придатні до проходження військової служби за станом здоров’я та віком, беруться на військовий облік військовозобов’язаних»

достатньо ознайомитися з зауваженнями Головного юридичного управління
апарату ВРУ.
Ознайомитися з повним текстом можна на сайті ВРУ (у відкритому доступі).

Сюди скопіюю:
У Головному юридичному управлінні проаналізовано підготовлений до розгляду у другому читанні текст проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов’язку та ведення військового обліку і висловлюються такі зауваження та пропозиції.

1. Положеннями вказаного законопроекту передбачається внести зміни до законів України ’Про Державну прикордонну службу’, ’Про доступ до судових рішень’, ’Про захист персональних даних’, ’Про державну реєстрацію актів цивільного стану’, ’Про Єдиний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус’, ’Про Національну поліцію’, відповідно до яких відомості та інші персональні дані, що містяться у визначених цими законами інформаційно-телекомунікаційних системах (базах даних, реєстрах), передаватимуться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов´язаних та резервістів.
Таким чином на законодавчому рівні пропонується визначити, що відомості, які збиралися повноважними на те державними органами у фізичних осіб (суб´єктів персональних даних) на певні законні цілі (зрозумілі та передбачувані для осіб), будуть вільно оброблятися іншими державними органами для реалізації інших цілей, що несумісні з цілями для яких їх від початку збирали. За такого підходу законодавець не створює належних правових механізмів, що мають забезпечувати реалізацію закріплених Конституцією і законами України засад передбачуваності поширення охоронюваної законом інформації.
Для прикладу, зважаючи на оновлювані положення законопроекту щодо редакцій статей 7, 14 Закону України ’Про Єдиний державний реєстр військовозобов´язаних’ та нової частини сьомої статті 11 Закону України ’Про державну реєстрацію актів цивільного стану’, до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов´язаних та резервістів передаватиметься значна частина інформації з Державного реєстру актів цивільного стану громадян (прізвище, ім´я, по батькові, дата народження, місце народження, про сімейний стан особи та членів її сім´ї (прізвище, ім´я, по батькові, а також дітей)) стосовно осіб, що можуть і не бути призовниками, військовозобов´язаними чи резервістами. Така інформація буде доступною володільцю та розпорядникам Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов´язаних та резервістів (відповідно Міністерству оборони України та Генеральному штабу Збройних Сил України, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки України).
Водночас, у проекті відсутні положення, які б унормовували питання періодичності надання відомостей відповідних реєстрів та баз даних.
Такий підхід у викладенні законодавчих приписів не узгоджується з усталеними демократичними європейськими принципами, оскільки Європейський суд з прав людини, аналізуючи термін «закон» у подібних випадках, наголошував на таких його необхідних ознаках як прийнятність для особи (йдеться про можливість передбачити наслідки), доступність для зацікавленої особи, передбачуваність щодо змісту та характеру застосовуваних заходів – для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля, чіткість формулювань (Справи Копп проти Швейцарії (13/1997/797/1000), Олександр Волков проти України (№21722/11), Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (№3/1984/75/119), Солдатенко проти України (№2440/07), Вєренцов проти України, 11 квітня 2013 року).
Крім того, з положень цього законопроекту вбачається, що процесам формування аналітичних продуктів та інформаційних документів надається перевага над реалізацією та захистом гарантованого Основним Законом України права фізичної особи на приватне та сімейне життя.
У зв´язку з цим відповідні положення законопроекту, на наш погляд, суперечать вимогам Конституції України та правовим позиціям Конституційного Суду України, не відповідають міжнародним актам, не враховують практику Європейського суду з прав людини.

Так, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у його Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012:
- «право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб» (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
- «перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним» (абзац шостий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини);
- «інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) є конфіденційною і може бути поширена тільки за її згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (абзац п’ятий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).
Аналіз положень частин першої, другої статті 32 Конституції України та правових позицій Конституційного Суду України дає підстави для висновку, що «втручання у конституційне право особи на приватне і сімейне життя (шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди) допускається у виняткових випадках і вважатиметься законним у разі наявності підстави в національному законі, а також за умови, що такий закон відповідатиме принципу верховенства права, закріпленому в частині першій статті 8 Конституції України» (абзац шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018).
Також відповідно до статті 5 Конвенції про захист персональних даних персональні дані, що піддаються автоматизованій обробці, повинні бути адекватними, відповідними та ненадмірними стосовно цілей, для яких вони зберігаються.
За практикою Європейського суду з прав людини для того, щоб національне законодавство відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, воно має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією; у питаннях, які стосуються основоположних прав, надання дискреції органам виконавчої влади через необмежені повноваження було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією; саме тому законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її здійснення (пункт 67 рішення у справі «Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine) від 5 березня 2015 року, заява № 28718/09; пункт 60 рішення у справі «Зосимов проти України» (Zosymov v. Ukraine) від 7 липня 2016 року, заява № 4322/06).
Також Європейський суд у своїх численних рішеннях визначив чітку правову позицію та неодноразово підкреслював, що втручання у права людини, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод загалом, та окремими статтями, зокрема, має відповідати трьом основним критеріям (див., наприклад, серед багатьох інших, рішення у справі “Українська Прес-Група” проти України” № 72713/01 від 29 березня 2005 року, п. 45; “Вінтман проти України” № 28403/05, 23 жовтня 2014 року, пп. 84-104):
- таке втручання має бути передбачене законом;
- воно має бути необхідним у демократичному суспільстві з тим, щоб досягнути законних цілей;
- втручання має бути пропорційним таким цілям і необхідним у демократичному суспільстві для їх досягнення. Практика Європейського суду свідчить, що невідповідність хоча б одному із зазначених критеріїв є достатньою підставою для визнання порушення відповідного права.
Крім того, вважається, що захист персональних даних має основоположну важливість для здійснення особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Відтак, національне законодавство повинно забезпечити належні гарантії для запобігання будь-якому використанню персональних даних, що не відповідає гарантіям цієї статті (рішення у справі «S. і Марпер проти Сполученого Королівства» №№ 30562/04 та 30566/04 від 4 грудня 2008 року). Потреба в таких гарантіях є ще більшою, коли йдеться про захист персональних даних, які зазнають автоматизованої обробки. Національне законодавство повинно насамперед забезпечити, щоб такі дані були доречними та не надмірними по відношенню до цілей, заради яких вони зберігаються; а також те, щоб вони зберігалися у формі, яка дозволяє ідентифікацію суб’єктів даних не довше, ніж це вимагається для мети, заради якої дані зберігаються.

Відтак, зважаючи на те, що у проекті відсутні чіткі та зрозумілі межі дискреції, не встановлено меж повноважень державних органів, що є володільцями чи розпорядниками державних реєстрів та баз даних, положення законопроекту, що стосуються доступу до інформації, що міститься у реєстрах, банках та базах даних, у тому числі тих, що містять інформацію з обмеженим доступом, функціонування на базі отриманої інформації Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов´язаних та резервістів, не відповідають критерію якості закону в контексті вимог частини другої статті 32 Конституції України, оскільки вони суперечать таким елементам принципу верховенства права, як юридична визначеність і заборона свавілля, що може призвести до порушення конституційного права кожного на приватне життя.
Слід також зазначити, що відповідні положення проекту (у разі їх прийняття як закону) можуть стати предметом аналізу на відповідність Конституції України, оскільки аналогічні за змістом та формою викладення положення закону щодо права Міністерства фінансів України отримувати інформацію, що містить персональні дані, вже були визнані неконституційними у Рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018.

2. Законопроектом передбачається створення на базі військових комісаріатів територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Оскільки із запропонованої назви «центри комплектування та соціальної підтримки» однозначно не випливає їх нове суспільне призначення, то назву нового місцевого органу військового управління варто було б уточнити. Як вбачається із контексту відповідних законодавчих положень мало б йтися про центри комплектування відповідно ким (військовозобов’язаними, резервістами тощо) чи чого (Збройних Сил України, інших військових формувань тощо), а також соціальної підтримки кого.

3. Щодо змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення
Перш за все слід зазначити, що пропозиція про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України саме цим законопроектом не відповідає вимогам частини четвертої статті 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення та частини шостої статті 3 Кримінального кодексу України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури внесення змін» від 19 травня 2020 року № 619-IX, який набрав чинності 11 червня 2020 року), згідно з якими зміни до законодавства України про адміністративні правопорушення та про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цих кодексів та/або до кримінального процесуального законодавства України. Тобто, зміни до зазначених кодексів мають бути оформлені окремим законопроектом.
Проектом пропонується шляхом викладення статей 210 та 2101 Кодексу України про адміністративні правопорушення в новій редакції встановити відповідальність за порушення правил військового обліку та законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію. При цьому звертаємо увагу, що викладення вищезазначених статей у запропонований проектом редакції, не враховує приписів пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, відповідно до яких, зокрема, виключно законами України визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них. Тобто, склад адміністративного правопорушення має визначатися безпосередньо Верховною Радою України і виключно законом.
Відповідно до нової редакції статті 235 Кодексу надається право територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про правопорушення, передбачені статтями 210, 2101, 211, вчинені призовниками, військовозобов’язаними, резервістами (крім правопорушень, вчинених військовозобов’язаними, резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Відтак, у разі, якщо правопорушення, передбачені зазначеними статтями будуть вчинені військовозобов’язаними, резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України, то справи будуть розглядатися Центральним управлінням та регіональними органами Служби безпеки України (стаття 2352), а якщо військовозобов’язаними, резервістами, які перебувають у запасі Служби зовнішньої розвідки України, то питання щодо органу, який буде розглядати такі справи, законопроектом не вирішено (не внесено відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Відтак, за такого законодавчого підходу підготовлений законопроект не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації його положень, як того вимагає конституційний принцип правової держави та не враховує рішення Конституційного Суду України від 30.05.2001 року №7рп/2001 щодо повноти законодавчого регулювання суспільних відносин, його системності та комплексності.

4. Щодо змін до Закону України «Про доступ до судових рішень»
Проектом запропоновані зміни до Закону України «Про доступ до судових рішень» шляхом доповнення статті 3 цього Закону частиною п’ятою, відповідно до змісту якої на Державну судову адміністрацію України покладається обов’язок забезпечувати надання в електронному вигляді та обсягах даних, зазначених у пункті 19 статті 7 та пункті 9 частини третьої статті 14 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів», відомостей, необхідних для забезпечення ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів.
На нашу думку, запропоновані зміни є неприйнятними, як такі, що не стосуються предмету регулювання Закону України «Про доступ до судових рішень», а також не враховують законодавства України. Зокрема, Закон України «Про доступ до судових рішень» згідно із преамбулою визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Стаття 3 зазначеного Закону присвячена Єдиному державному реєстру судових рішень і цією ж статтею передбачено обов’язок Державної судової адміністрації України забезпечувати ведення Єдиного державного реєстру судових рішень.
Крім того, запропоновані проектом зміни не враховують положень статті 150 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що визначають статус Державної судової адміністрації України. Відповідно до частини першої цієї статті Закону Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Варто також зауважити, що запропоновані зміни не враховують змін до статей 7 (пункт 19 частини першої статті) та 14 (абзац одинадцятий частини третьої статті) Закону України «Про Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних» в редакції цього ж проекту, тим самим створюючи неузгодженість між положеннями Закону України «Про доступ до судових рішень» та Закону України «Про Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних» (в редакції проекту).
До того ж, передбачені проектом зміни, не містять інформації щодо суб’єкта, якому повинні надаватися зазначені вище дані.
Звертаємо також увагу й на те, що у запропонованій редакції необхідно виключити слова і цифри «та пункті 9 частини третьої статті 14», оскільки конкретні відомості, які має надавати Державна судова адміністрація України органам ведення реєстру, передбачені у пункті 19 частини першої статті 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів» (в редакції проекту).

5. Щодо змін до Закону України «Про Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних»
Відповідно до редакції нової частини одинадцятої статті 5 Закону України ’Про Єдиний державний реєстр військовозобов´язаних’ порядок ведення та адміністрування Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов´язаних та резервістів визначатиметься спільними наказами Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України. Це не враховує вимоги статті 117 Конституції України, якою не передбачено повноважень державних органів приймати спільні нормативно-правові акти.
Крім того, аналогічне повноваження щодо затвердження порядку ведення вказаного реєстру одночасно надається його володільцю – Міністерству оборони України. Відтак, положення запропонованої редакції пункту 2 частини другої статті 5 та нової редакції частини одинадцятої цієї ж статті Закону України ’Про Єдиний державний реєстр військовозобов´язаних’ суперечать одне одному і потребують узгодження між собою.

Також пунктом 8 частини третьої статті 14 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов´язаних та резервістів» (в редакції проекту) передбачається, що органи ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов´язаних та резервістів одержують в електронній формі від Офісу Генерального прокурора відомості про притягнення до кримінальної відповідальності призовника, військовозобов’язаного, резервіста (повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення).
Такі пропозиції, на нашу думку, не враховують приписи частини другої статті 19 Конституції України, положення статей 1 і 2 Закону України «Про прокуратуру» та Кримінального процесуального кодексу України, а також Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, що затверджено наказом Генерального прокурора 30.06.2020 № 298, постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних» від 07.12.2016 № 921.

Зокрема, відповідно до статті 214 Кримінального процесуального кодексу України досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Однак згідно з пунктом 1 розділу І глави 4 Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення відомості з цього Реєстру надаються у вигляді витягу в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України. Водночас КПК України передбачено право на отримання матеріалів кримінального провадження лише учасниками кримінального провадження, в тому числі заявником - особою, передбаченою статтею 60 КПК України.
Таким чином, ні положеннями КПК України, ні Положенням про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення не передбачено надання інформації із Єдиного реєстру досудових розслідувань іншим особам, які не є учасниками кримінального провадження.
Крім того, статтею 8 Закону України «Про прокуратуру» визначені повноваження Офісу Генерального прокурора, якою зокрема передбачено, що Офіс Генерального прокурора забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування. Проте цією статтею не передбачено повноважень Офісу Генерального прокурора щодо надання ним відповідним органам відомостей, зазначених у проекті.
До того ж положеннями проекту не встановлені строки надання відомостей Офісом Генерального прокурора.
Слід також зазначити, що частиною п’ятою статті 39 Закону України «Про військовий обов´язок і військову службу» (в редакції проекту) передбачено, що органи досудового розслідування зобов´язані в семиденний строк повідомити відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України про призовників, військовозобов´язаних та резервістів, яким повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, а суди – про призовників, кримінальні справи стосовно яких розглядаються судом, а також про вироки щодо призовників, військовозобов´язаних та резервістів, що набрали законної сили.
Однак зазначені положення проекту не узгоджуються із КПК України, яким не передбачено таких обов’язків органів досудового розслідування та судів.
Зважаючи на викладене, вважаємо, що існування розбіжностей між положеннями законопроекту і зазначеними нормативно-правовими актами, а також неврегульованість питань, про які було зазначено вище, свідчить про відсутність системного унормування, про неповноту правового регулювання суспільних відносин, що не відповідає принципу юридичної визначеності, який є невід´ємною складовою принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України).

6. Підпункти 1 і 2 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту щодо приведення Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність з цим Законом та прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону, у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом є юридично некоректним, оскільки реалізація норм закону ставиться в залежність від виконання органами виконавчої влади відповідних доручень, а в окремих випадках унеможливлює реалізацію норм закону, які передбачають регулювання певних відносин підзаконними актами.

Узагальнюючий висновок: законопроект може бути прийнятий у другому читанні з урахуванням зауважень Головного юридичного управління.

Перший заступник Керівника
Головного юридичного управління А. НИЖНИК


Отака х.ня, малята!

Второе предложение противоречит предпоследнему.
Словоблудие.