точка неповернення, коли здається, що вже край і все

дитина живе в повній жопі і стресі зі мною і моїми батьками з початку війни.
батьки помагають: набирають воду, покупки, забирають дочку з саду, готують їжу.
я працюю в будні, вечори і вихідні з дочкою. і потрохи сходжу з розуму.
Ресурсу жити з батьками більше нема, щодня при дитині крики, матюки.
батьки ненавидять мене і мають за пусте місце.
і щомісяця говорили, що вже збираються їхати, але ніколи не їхали.
Постійні крики, сьогодні мама поцарапала до крові.
Житло безкоштовне, живуть ще люди. але в нас з батьками своя кухня і санвузол.

Я хочу поїхати, зняти житло і бути з дочкою вдвох.
а дочка вкрик, що не хоче міняти садок.
я розлучена, тому до війни багато працювала, допізна, і дочка щороку місяла сад (спочатку з´їхала від колишнього до батьків, пожила з ними 2 місяці, потім почала сама орендувати, а дочка просила не міняти сад, і так ми їздили через пів міста. потім я не могла уже платити приватний сад і перевела в держ). в дочки нема друзів, і в тому моя вина.

не можу більше терпіти бути з батьками. а дочка каже, що буде тут, бо не хоче міняти сад.
от і що робити....