Просто поділитися радістю

Як і більшість, я протягом війни зверталася до психолога. Де я , що я, чому і для чого це все з нами.
Вона сказала, що як це не лицемірно звучить, але нас багатьох насильно виштовхнуло з зони комфорту. Бо інакше б ми не наважилися. Відразу відповім хейтерам, я так це й не змогла прийняти. Якщо такою ціною мало здійснитися одне з моїх бажань, то краще б йому ніколи не було здійснитися.
Але, я сьогодні озирнулася навколо. Я, людина, яка ніколи не мала щасливої родини, яка мріяла про сімейні вечори, багато дітей, коханого чоловіка, щоб наші батьки приїжджали в гості та ми до них, багато друзів і такого простого, але водночас щасливого життя. Я потрапила в таке місце. Неначе ти лягаєш спати в одному місці, а прокинувся в твоїх мріях. Я так близько до них. Багато друзів. Ти постійно в вирі отого життя, про яке ти молився і просив у Бога. Якби ще поруч був той,кого ти любиш, а вдома не було війни - я б була найщасливіша людина в світі.
А поки я просто дякую богу за те, що він мені допомагає і оточує мене хорошими людьми.
Знаю, що назвуть це рожевими соплями, але я сама не вірю що це пишу. Бо я настільки очерствіла за останні роки, що не вірила вже, що так буває. Що серед усього мороку - є світло.
А ще, я так боюся в це вірити. І дуже радіти. Бо не розумію за що це мені. Я не настільки добра і хороша людина.
Знаю, що можливо комусь боляче це читати. Вибачте. Я не хочу робити вам боляче. Я просто хочу якусь приємну тему тут