Мучить почуття несправедливості

не смешите, все как раз наоборот. слабаки -потому что не было силы воли и внутренних ресурсов выехать когда не было куает, параграфа24 и прочих условий для беженцев, сидели в Украине и не могли оторвать задницу
со злобой надо бороться и автор это понимает, но основная часть беженцев это не эммигранты, и они еще долго ныть будуть
а мужчины выехавшие незаконно -это вообще позорище

там на фронт не просто ненависть возникнет к выехавшим мужчинам, там сильнее ощущается несправедливость сегодняшней ситуации, если что мой муж сейчас в отпуске на 7 дней вместе с дорогой.....

Не зобов’язаний, але тікати, коли його народ бореться за своє існування не має права!
У мене три сини. Не відправила б, але відпустила. Точно не радила б їм виїзджати

Ні, не радила б. Якщо всі вивезуть своїх синів, чоловіків, то для чого ж тоді це все?

Ну то знову йдемо по кругу - давайте розходитись, нехай Путін бере все, що йому потрібно

А я не розумію жінок, які виїхали з умовного Києва з дитиною в умовну Німеччину і за 9 місяців не можуть поїхати до чоловіка хоч на декілька днів, бо там же надто небезпечно (там дійсно небезпечно, суть не в цьому, можна ж у Львові зустрітись). От не розумію як можна поставити крапку на сімейному житті, яке роками будувалось. І навпаки багато таких, хто чоловіків правдою-неправдою до себе за кордон перетягнув. Тут можна говорити про зраду Батьківщини, а можна про відданість сімї. Уже з якої сторони подивитись.

Ничего личного, у меня кто-то близкий на очень нерядовых позициях в медицине. Все бросил и уехал в 2019 году. Конец карьеры и конец работы в медицине.

А по поводу медицины, особенно ’бесплатной’, можно поговорить отдельно. Так что, я не знаю, кого вы спасали.

Спасала онкобольных детрй в областной больнице. Некотоые мамы руки мее целовали в прямом смысле. Потлмумчто я и по 4 суток не выходила с дежурства, и давала детям уйти достойно и без боли. Закройте свой черный рот.

Когда на вашего ребенка в реанимации не хватит врача - вспомните об этих словах и пожалеете

Авторе, мене ´відвернуло´ від усіх моїх чоловіків колег. Не засуджую, просто тепер не маю до них поваги.

Спілкуємося виключно формально по роботі. Такого командного духу як було раніше вже нема і ніколи не буде. Якщо коротко: одні ховаються по орендованих хатах, інші липові діагнози собі зробили (до того здорові були повністю для походів, спорт.залів, для побухати тощо), треті виявляється мали хто білоруський, хто руський паспорти і жили тут з ними всі ці роки, хтось на дев´ятий місяць війни знайшов змогу поїхати до родини в Європу з якоюсь липовою волонтерською книжечкою і не на день-два, а на кілька тижнів. Помітила цікаве: в нашій великій компанії чим вище по кар´єрних сходах, тим менше служать в ЗСУ. Навіть не так: одиниці мобілізовані серед водіїв, складського персоналу, охорони. А все що носить синій комірець успішно відмазалося, про білі комірці промовчу, ті вже по міжнародних виставках спокійно гасають як і до війни.
А сьогодні ці ´уставшієатвайни´ корпоратив влаштували і дуже дивувалися, чому ж я не йду з ними разом в кабак. А в мене зараз чоловік під Бахмутом (не доброволець, просто чесний, не ховався навесні).
І я маю повне право на цю нормальну людську емоцію - відразу. Нікому нічого не виказую, це їх життя, їх вибір і їх страх. Але й поваги не маю. Пропонувала поволонтерити всім відділом в якості корпоративу, але чарка перемогла, ´усталі дяді´. Буває. (

Ой только не надо Зелю приплетать к обабившимся мужикам ! На фронте не Зелю защищают, а свой дом, свой город, страну !
Молодушные и слабые чмошники, всегда отговорку найдут, чтоб под юбкой прятаться !