Яке майбутнє у дітей в Україні?

Я боюсь вы не понимаете, о чем говорите, так как просто ’землей’ никто не откупиться, если договориться с рашкой на их позициях, то это оккупация всей Украины. И мальчики, за которых вы переживаете, погибнут точно также, только уже не в борьбе за Украину и свободу людей, а где-нибудь в Молдове или Польше, куда росия их пошлет на войну под своим флагом, как они делают с мобилизованными украинцами с востока. Кто откажется - просто убьют, кого-то куда-то вывезут, про женщин вообще молчу, детей уже и так украли сотнями. А свободны квартиры и дома заселять какими-то тагонрожцами и краснодарцами. Так что никакой просто земли не будет взамен на конец войны.

Удалено администрацией...

Бедные наши мужчины

угу, все так погано, так погано що цьогоріч здающих НМТ було на 97 тис!!!! більше , ніж минулого року, це вони от нех@й що робити зганяли здали НМТ, а не щоб вступати в ЗВО

России на фиг не сдалась Польша, у нее давнишние, аккрат с самого распада Союза, планы на Украину были. И понимающие люди знали, что война будет рано или поздно

У дітей буде краще майбутнє.
Зараз звичайне безтурботне дитинство. Син днями з хлопцями в футбол грає, на озеро сходили.
Тільки-но з Карпат повернулись, також різноманітно цікаво відпочили.
Так, переживаємо, звісно, за майбутнє, але життя на паузу не ставимо. Віримо в ЗСУ♥️🇺🇦

На найближчі 5-7 років ніякого

Потім буде ще гірше.

От в мене така дилема. Зараз за кордоном, не легко від слова зовсім. Хочеться до комфорту який створювався роками, до мами хворої. В мене 2 хлопців. В Україні може прилаштуватись тільки із зв´язками. Тут можна працювати і жити нормальним життям. Ще дітям не подобалась ніколи укр школа тут в захваті. Менший просить не здавати в укр школу, просить дати вивчитися тут, їм комфортно і ставлення хороше. Капець якийсь, шо робити, незнаю

Планирую уезжать с сыном, так как не вижу ни конца ни края. Мой муж на войне, с меня хватит. Предполагаю, что будет куча дизлайков, тут правду не любят

Опишу свої власні відчуття... я люблю свій рідний дім, до держави в мене багато питань, але от рідне місто, скільки б не їздила, не подорожувала, все одно вдома якось тепліше. І от знаєте, я довго думала, чому маючи можливість поїхати вже з пропозицією роботи на хорошу оплату, зі знанням двох іноземних мов, я досі жодного разу з початку війни нікуди не виїзжала, навіть коли виїхала більша частина мого міста. Чи то страх невідомого, чи то через близьких, які тут, чи ще щось...і кожного разу в мене якесь дивне відчуття, що ну от я хочу бути тут, але ж розумієте, в той самий час, я хочу щоб тут було інакше! Щоб багато речей змінилося на краще, бо є зовнішній ворог - і це все тяжко, але, якби в нас був один вектор суспільства, аби не крали, аби не обманювали, не плювали деякі особосистоті на всіх інших, аби ти розумів, що ми всі разом боремося за щось, що всі цінують і будуть розвивати, берегти, я впевнена, і у мене і у багатьох інших людей, навіть попри війну. був би зовсім інший настрій на майбутнє... а оскільки всередині так само відбувається якийсь треш, ти донатиш - інший краде мільйони, ти намагаєшься дбати якось про екологію - там знов хтось підпалив стихійну звалку і так в усьому.., то і є відчуття, що переможемо, багато ресурсів, життя, часу віддамо, а чи не буде це все спущено вибачьте мене в унітаз? І ніхто цього не знає... надія є, але скільки раз цю надію вже обламували на корню в нашій державі. Ось що страшно, ось що особисто мене кожного разу змушує думати..що а може ризикнути, і все одно поки що не наважуюсь, бо щось тримає, і сама не знаю, добре це чи погано.

От в мене така дилема. Зараз за кордоном, не легко від слова зовсім. Хочеться до комфорту який створювався роками, до мами хворої. В мене 2 хлопців. В Україні може прилаштуватись тільки із зв´язками. Тут можна працювати і жити нормальним життям. Ще дітям не подобалась ніколи укр школа тут в захваті. Менший просить не здавати в укр школу, просить дати вивчитися тут, їм комфортно і ставлення хороше. Капець якийсь, шо робити, незнаю

у 30% тех, кто непосредственно столкнулся с угрозой жизни, то есть 70% тех кто побывал в аду (образно) не будут иметь симптомов ПТСР.
Не 30% всего населения Украины.

Война не проходит бесследно, но если спекулировать на тему ПТСР, тогда давайте обсуждать и посттравматический рост. Это тоже крайность (редкость) но со знаком плюс.

Сейчас 100% населения Украины проживает травматические события.
Кстати, женщины вдвое чаще болеют посттравматическим стрессовым расстройством, чем мужчины.
Мы ещё не знаем ,как много ПТСР и других психических расстройств будет у гражданских.
У тех ,кто был оккупации, у кого разрушено жилье, кто видел смерть совсем рядом .
Если война закончится скоро, тогда можно предположить, что распространенность ПТСР не будет чрезмерно высокой.

Но конца этому всему не видно...
Мы приняли решение уехать.

Сейчас 100% населения Украины проживает травматические события.
Кстати, женщины вдвое чаще болеют посттравматическим стрессовым расстройством, чем мужчины.
Мы ещё не знаем ,как много ПТСР и других психических расстройств будет у гражданских.
У тех ,кто был оккупации, у кого разрушено жилье, кто видел смерть совсем рядом .
Если война закончится скоро, тогда можно предположить, что распространенность ПТСР не будет чрезмерно высокой.

Но конца этому всему не видно...
Мы приняли решение уехать.

Сегодня очередная волна)

такое же, как и девочке.
О чем вопрос?

Щодо ПТСР.
Я знаю, що цією темою вже зловживають і маніпулюють, а будуть ще більше, особливо всраті доморощені психологи, а також «ділки», щоб отримати гранти, і всі, кому просто не лінь, бо нада щось пафосне і драматичне пиздануть.
(Кого ще не перечислила- відзовіться)
Так от. ПТСР - це психіатричний діагноз, тобто займатися цією проблемою, виставляти діагноз, лікувати, давати пояснення, коментарі, поради тощо - можуть лише люди з вищою медичною освітою. Психіатри або психотерапевти-лікарі.
Тому не треба самим собі встановлювати «діагнози». Для ПТСР існують чіткі діагностичні критерії, шкали і оцінки. А також методи запобігання та лікування.
Щодо страшних цифр, які можуть озвучуватись дилетантами для нагнітання та придбання собі значимості.
Не кожна людина, яка перенесла шокуючу жахливу подію чи стала свідком страшної ситуації отримає у результаті ПТСР. Навіть, якщо матиме гостру стресову реакцію. Гостра стресова реакція і посттравматичний розлад - це різні поняття. Перша триває до місяця, другий може розвинутися від місяця до трьох після пережитої травматичної події. Тобто, якщо психологічні наслідки гострого переживання травмуючої події тривають більше місяця, то тоді це вже ПТСР, якщо там присутні основні характерні симптоми.
Наш мозок наділений унікальною захисною здатністю - нейропластичністю. З часом він поступово згладжує і притупляє спогади, робить їх менш болючими, стирає яскравість переживань. Аж до повного відновлення без наслідків. До того ж у більшості людей існує резистентність до розвитку ПТСР. 40% людей взагалі не матимуть жодних наслідків пережитої події. У когось можлива гостра стресова реакція, яка самостійно поступово згасне і ПТСР не розвинеться. І лише приблизно 20% жінок та 8% чоловіків мають схильність до розвитку ПТСР впродовж трьох місяців після травмуючої події. Це світова статистика. До того ж, за результатами досліджень, у 50% людей, у яких виникає ПТСР, він зникає без наслідків впродовж трьох місяців після виникнення. І лише 4% психологічно травмованих мають довготривалі проблеми. Все залежить від психологічних особливостей самої людини, сили травмуючого фактору, а також від того, яку допомогу отримувала чи не отримувала людина впродовж перших годин та тижнів після травми.
І в останньому випадку доведено, що краще взагалі нічого не робити і не вмішуватися, ніж робити що попало, невміло втручатися і надавати якусь некоректну допомогу, чим грішать більшість так званих психологів, навіть зі своїми дипломами, а також всілякі «експерти» і просто небайдужі.
Ми це все проходили ще у 15-16 роках, коли воєнним пророкували 93% психічних відхилень, а психологи всіх мастєй пиляли гранти, аж тирса летіла.
Тому запамʼятайте головне правило: Не нашкодь.
Не треба проводити та рекомендувати психологічних практик, якщо ви не знаєте, як працювати з цією категорією. Бо можна зробити гірше. Особливо, якщо втручання грунтується на нагадуванні травмуючої події та проживанні її знову у спогадах. Якраз навʼязливі патологічні спогади і є основою ПТСР, які не стають минулим, а залишаються постійно теперішнім.
Не рекомендується у перші дні після події вживання будь-яких психотропних засобів. Особливо алкоголю та транквілізаторів і снодійних. Так, краще гостро прожити подію, ніж намагатися її «глушити». Це зменшить ризик можливості виникнення ПТСР у майбутньому.
І не вішайте воєнним ніяких ярликів. Вони більшість здоровіші, ніж 90% психологів.
https://www.facebook.com/profile.php?id=1000081739...

Щодо ПТСР.
Я знаю, що цією темою вже зловживають і маніпулюють, а будуть ще більше, особливо всраті доморощені психологи, а також «ділки», щоб отримати гранти, і всі, кому просто не лінь, бо нада щось пафосне і драматичне пиздануть.
(Кого ще не перечислила- відзовіться)
Так от. ПТСР - це психіатричний діагноз, тобто займатися цією проблемою, виставляти діагноз, лікувати, давати пояснення, коментарі, поради тощо - можуть лише люди з вищою медичною освітою. Психіатри або психотерапевти-лікарі.
Тому не треба самим собі встановлювати «діагнози». Для ПТСР існують чіткі діагностичні критерії, шкали і оцінки. А також методи запобігання та лікування.
Щодо страшних цифр, які можуть озвучуватись дилетантами для нагнітання та придбання собі значимості.
Не кожна людина, яка перенесла шокуючу жахливу подію чи стала свідком страшної ситуації отримає у результаті ПТСР. Навіть, якщо матиме гостру стресову реакцію. Гостра стресова реакція і посттравматичний розлад - це різні поняття. Перша триває до місяця, другий може розвинутися від місяця до трьох після пережитої травматичної події. Тобто, якщо психологічні наслідки гострого переживання травмуючої події тривають більше місяця, то тоді це вже ПТСР, якщо там присутні основні характерні симптоми.
Наш мозок наділений унікальною захисною здатністю - нейропластичністю. З часом він поступово згладжує і притупляє спогади, робить їх менш болючими, стирає яскравість переживань. Аж до повного відновлення без наслідків. До того ж у більшості людей існує резистентність до розвитку ПТСР. 40% людей взагалі не матимуть жодних наслідків пережитої події. У когось можлива гостра стресова реакція, яка самостійно поступово згасне і ПТСР не розвинеться. І лише приблизно 20% жінок та 8% чоловіків мають схильність до розвитку ПТСР впродовж трьох місяців після травмуючої події. Це світова статистика. До того ж, за результатами досліджень, у 50% людей, у яких виникає ПТСР, він зникає без наслідків впродовж трьох місяців після виникнення. І лише 4% психологічно травмованих мають довготривалі проблеми. Все залежить від психологічних особливостей самої людини, сили травмуючого фактору, а також від того, яку допомогу отримувала чи не отримувала людина впродовж перших годин та тижнів після травми.
І в останньому випадку доведено, що краще взагалі нічого не робити і не вмішуватися, ніж робити що попало, невміло втручатися і надавати якусь некоректну допомогу, чим грішать більшість так званих психологів, навіть зі своїми дипломами, а також всілякі «експерти» і просто небайдужі.
Ми це все проходили ще у 15-16 роках, коли воєнним пророкували 93% психічних відхилень, а психологи всіх мастєй пиляли гранти, аж тирса летіла.
Тому запамʼятайте головне правило: Не нашкодь.
Не треба проводити та рекомендувати психологічних практик, якщо ви не знаєте, як працювати з цією категорією. Бо можна зробити гірше. Особливо, якщо втручання грунтується на нагадуванні травмуючої події та проживанні її знову у спогадах. Якраз навʼязливі патологічні спогади і є основою ПТСР, які не стають минулим, а залишаються постійно теперішнім.
Не рекомендується у перші дні після події вживання будь-яких психотропних засобів. Особливо алкоголю та транквілізаторів і снодійних. Так, краще гостро прожити подію, ніж намагатися її «глушити». Це зменшить ризик можливості виникнення ПТСР у майбутньому.
І не вішайте воєнним ніяких ярликів. Вони більшість здоровіші, ніж 90% психологів.
https://www.facebook.com/profile.php?id=1000081739...

Ви одна з 73%? По моїм спостереженням вони завивають найголосніше

От в мене така дилема. Зараз за кордоном, не легко від слова зовсім. Хочеться до комфорту який створювався роками, до мами хворої. В мене 2 хлопців. В Україні може прилаштуватись тільки із зв´язками. Тут можна працювати і жити нормальним життям. Ще дітям не подобалась ніколи укр школа тут в захваті. Менший просить не здавати в укр школу, просить дати вивчитися тут, їм комфортно і ставлення хороше. Капець якийсь, шо робити, незнаю

да не проживает 100% населения травматические события, способные вызвать ПТСР.
У вас псевдонаучные размышления, как не у профессионального психолога, а у увлекающейся психологией (как сказал тогда Арестович).

Проживают большинство, но ПТСР разовьётся не у всех. Пока говорят о 20-30 %.
Психика пластична.

Я детский психолог и коррекционный педагог. Работаю с детьми.
ПТСР занимается моя подруга психиатр.
Сейчас у нее много пациентов -переселенцы из Луганска и Донецка .
Которые потеряли жилье уже во второй раз.
Когда закончится война ,тогда и будем говорить о том,сколько будет травмированных людей . Гражданский и военных.
Наша страна ещё с этим не сталкивалась, мы ориентируемся на опыт других стран.

таке майбутнє, яке ви йому як батьки забезпечите.
Тому люди зараз і приймають рішення, де їм жити, працювати і де більше можливостей.
Щоб мати можливість вибирати майбутнє, батьки мають працювати там, де більше перспектив перш за все для них. Для мене це Україна, а для когось іншого - можливо інша країна.

Проживают большинство, но ПТСР разовьётся не у всех. Пока говорят о 20-30 %.
Психика пластична.

Я детский психолог и коррекционный педагог. Работаю с детьми.
ПТСР занимается моя подруга психиатр.
Сейчас у нее много пациентов -переселенцы из Луганска и Донецка .
Которые потеряли жилье уже во второй раз.
Когда закончится война ,тогда и будем говорить о том,сколько будет травмированных людей . Гражданский и военных.
Наша страна ещё с этим не сталкивалась, мы ориентируемся на опыт других стран.