Розуміння того, що батьки смертні (тема для тих у кого хворіють)

Ну..болею я,сыну было 12,уже обсуждаю с ним это.
Он должен научиться быть самостоятельным,чтобы и дочке помочь и самому не пропасть.
Из-за того,что я болею,абсолютно Спокойно отношусь к смерти и родителей и своей.От этого никуда не деться.

Тримайтесь. Обіймаю! Здоров’я вам

З моїх 10-11 років, як мама потрапила в лікарню в тяжкому стані, я її не бачила 40днів, діагностували діабет на інсуліні, була в такому стані, що не відомо чи виживе. Після цього вона мені пояснила що це за хвороба, про гіпоклікемії і кому. Неодноразово будучи дитиною витягувала з того світу. Майже 30років вона хворіє.. і я давно розумію що її може в будь-який день не стати ..

В мене тато з пухлинами, хоч і доброякісними, але в будь який момент можуть почати рости і на цьому його життя закінчиться. Він і так прикутий до ліжка. Я намагаюся на всі свята і дні народження відвідувати батьків, допомагати при потребі. Але як каже Ваш чоловік ’цікаве та насичене життя’ ще треба своє встигнути прожити... А тут ще й війна. Я у Київський області і Ви не уявляєте як було їх тут покинути в лютому 2022, знаючи що не поїдуть нікуди.... Підтримайте і будьте поруч стільки скільки зможете, хвороба близьких завжди тяжке випробовування.

В цьому році померла свекруха. Майже, миттєво. Інсульт, пролежала 2,5 тижні. Чоловіку було дуже важко усвідомити. І от після розмови з кумом він трішки відійшов. Кум сказав, що це нормально коли діти хоронять батьків. Так, нам хочеться що б вони прожили довше. Але ж і вона мучилася б і ти мучився. І для того, що б не було боляче після смерті батьків, потрібно цінувати їх при житті.

Це дуже травматична в такому віці.

Ви тревожною були через це?

Бо одне діло в 30 усвідомлювати, а інше в 10 років.

Здоров´я Вам!

Ось дуже важливо, щоб поряд була людина, що скаже такі слова.
Що це коло життя

Так. До певного віку я боялася що вона помре а я опинюся в дитячому будинку. Мій батько помер мені було 8.

Обіймаю вас маленьку(((

Коли в маєї мами діагностували рак, то я була як у ві сні і увесь час ком в районі сонячного сплетіння. В мене на нервовій почві моментально з´явилась мастопатія і ендометріт.
Це страшно, коли рідні хворіють.
А у свекрухи діагностували рак мозку, це було ще страшніше, ми бачили як людина губить свою особистість...
Не можливо до такого налаштуватись

Дякую

Так. Я не могла цього сказати. Мені те ж було важко її втратити. А тут, нібито і стороння людина, а в то й же час дуже рідна, це сказала.

Ваш муж очень правильно сказал, а я вот за более 40 лет так и не смирилась что моя мама ушла в 31 год, так и не успев пожить, вырастить меня, и еще много чего не успев.

Мого батька вже немає на світі, коли він потрапив у лікарню, я щиро вірила, що все буде добре, як завжди, ажде він за своє життя переніс два інфаркти, один буквально на ногах, на роботі, і інсульт, а комусь і одної такої події вистачає.
Але, після другого інсульту, я розмовляла з ним по телефону, в нього були порушення мовної функції, плутанина у словах і думках, та частковий параліч. Лікарі казали що є шанси на певне відновлення, але про колишній активний спосіб життя мови не йде.
І я зрозуміла, що це кінець, що він вже сам не хоче боротися, що справдилися ті самі його слова - я овочем-інвалідом жити не стану, кому воно потрібно. Він не казав цього напряму, але я якось відчула чи що. Його сенс життя був у активності і постійній діяльності, я й сама така, розумію його тодішні думки та стан.
Мені стало так тяжко на душі після тої розмови, наче камінь ліг, відчуття неминучого. Я приходила щодня, казала тримайся, я все зроблю, гроші ж є щоб забезпечити найкращий догляд та лікування, все буде добре, і коли казала, то сама вірила у це, камінь спадав на певний час. Але через тиждень його не стало, він просто не прокинувся ранком.
Це не було здивуванням, раптовим ударом, але від того не меньш боляче, навряд можна до такого морально підготуватися, а якщо й можна, то точно не за тиждень.

Я якось нормально сприймаю смерть, але згадую подружок бабусі на її похоронах. Вони їй заздрили, що смерть швидка і безболісна. Нічний серцевий напад.
Згадала гостро ті розмови, коли в батька виявили онкологію вже на останній стадії. Ми його витягли, ремісія, але відтоді я надто цікавлюся темою знеболення, хоспісів та ін. У нас проблема за знеболенням, доглядом за лежачими (свекр лежав досить довго), частково чоловік його доглядав. Подруга довго свекруху лежачу доглядала... от мене чомусь турбує, як дати рідним померти достойно, без мук

Моя мама все моє дитинство розповідала яка вона хвора, що вона помре і я буду за нею плакать. Як результат-я багато років жила із страхом, що вона помре, вже дорослою розуміла, що це маніпуляція але страх зник тільки після смерті мами, як не дивно це звучить. Коли вона дійсно дуже захворіла мені до тями допомогла прийти зовсім незнайома людина на одному із інтернет ресурсів, яка під час дискусії про життя і смерть написала щось схоже із словами чоловіка автора тільки більш розгорнуто.

А що писала, може в 2 словах?

Я пять лет с этим живу, мама сильно болеет после смерти папы, постоянно на лекарствах, сейчас даже в магазин сама не выходит. Я знаю что её скоро не станет, но постоянно убеждаю себя в том, что там она хоть не будет так сильно мучится.
И если честно, ещё не знаю как смогу принять её уход на самом деле, потому что мысленно готовить себя, это одно, а как будет потом, ещё не известно.

Я не успела это осознать. Мне казалось, что мама будет жить, если не вечно, то очень долго. Она была молодая, красивая, здоровая. И почти месяц назад ушла от нас за считанные недели. Я до сих пор не могу ни принять, ни осознать. Возможно из-за того, что не была на похоронах. Фото в гробу видела. Мысли были только - какая же она красивая даже там. Но мозг отказывается воспринимать это, как реальность.
Я так и нахожусь между вот этим неприятием и просто дикой тоской, что больше никогда не будет так, как раньше. Постоянно ловлю себя на мысли, что нужно позвонить маме.

Прочитала 15 комментарий и сижу рыдаю теперь, я не смогу больше пережить потерю близкого человека😭 как бы я себя мысленно не готовила к этому, а реальность будет абсолютно другой😥

Мені виповнилося 24 і через 10 днів не стало мого тата. Дуже швидко і неочікувано( з тих пір цей страх зі мною

Мені 44, не мала цього страху ніколи, навіть того року відчувала себе щасливою, хоча і війна.... мама раптово померла в мене на руках у січні, інфаркт, я досі не можу відійти, звикнути.....живу як у ві сні

Скажу странную вещь. Мои родители развелись когда мне было 8 лет и с тех пор папу видела, может, раз в год, он уехал в другой город. Страдала за ним ужас как, лет до 16. Потом перегорело. Когда папа умер - горя уже не было. Поплакала немного и все.
С мамой ещё грустнее, она у меня с таким характером трудным, что больше 10 лет не общаемся. Если разблокирую телефон- максимум минут 15 нормально поговорим, потом как всегда начнутся истерики, обвинения и проклятия в мой адрес. Я не могу это терпеть и снова отправляю её в чс. Тоже отвыкла от неё и, наверное, когда мама умрёт, если раньше меня, для меня снова это не будет горем. Получается, она для меня уже умерла. Так страшно и грустно это осознавать и писать.

Маме поставили диагноз когда мне было 19,сейчас 43.Мама ушла полгода назад.Готова ли я была к этому?Я понимала какой прогноз ещё в моих 19 лет,но боролись до конца и терять очень-очень больно.Невозможно к этому быть готовым.когда касается очень близких.

Що всі смертні, що, коли людина у поважному віці хворіє і помирає, то це природньо, вона вже прожила своє життя і її потрібно відпустити. Оплакуючи хворого чи померлого, ми жаліємо не його, а себе, бо як же ми будемо без нього. Ще щось було із будизму, бо вона його сповідувала, але я вже не пам´ятаю. Насправді, банальні слова, але я тоді навіть скрин зробила і періодично перечитувала, бо люди із мого оточиння, крім ’тримайся’ більше нічого сказати не могли.

Обнимаю вас . Мы грустим за чем-то хорошим а если уже давно ничего хорошего не осталось, то даже чувствуешь облегчение что уже все случилось. Девочкам у которых хорошие родители трудно такое понять

С хорошими родителями тоже облегчение, если человек мучился очень.

Спасибо! Не скажу что облегчение. Мне бы очень хотелось, чтобы мама успокоилась. Или чтобы очнулась, и с ней можно было бы нормально общаться. Ведь есть что хорошего вспомнить, много. Она и в молодости была не подарок, но она талантливый умный человек, красивая женщина, и была в общем-то хорошей матерью. И сейчас нет никаких причин так злиться и ненавидеть. Я нормально живу, не пью, не наркоманка, работаю, все нормально. Ребёнка хорошего вырастила. И денег и у неё и у меня достаточно. Но вот так у неё в мыслях все черным-черно. И сама несчастная и других мучает.

Что значит в мыслях черным черно.
Как это проявляется.