Смерть близької людини

Я дякую усім вам безмежно за ваші історії і підтримку 🙏🏻 правда , це дуже важливо у цей нелегкий для всіх нас час. Дякую ще раз

Тримайтеся, пам´ятайте, він Вас любив, і дитині своїй потім розкажете про дідуся, якщо зараз ще маленький. Так, з часом стає трохи легше.

В мене так мама померла, за один день, і почуття несправедливості мене переповнювало, бо їй було всього 67, а поряд жили бабусі і 87, і 90 років. Потім я змогла прийняти це, і навіть почала думати, що так краще, в неї вже нічого не болить. Ходила в чорному платку 40 днів, і одного дня продавець в магазині спитала, хто в мене помер. Я відповіла, а вона так сумно каже, у Вас вона була, і, мабуть, любила Вас.. А в цієї жінки мати її покинула, виросла в дитбудинку, дорослою знайшла ’маму’, але та в п´яному угарі навіть не зрозуміла, що від неї хочуть.. А мене так, мама любила, і дітей моїх теж, і чоловіка. Завжди казала, приїжджай з дітками, вишні, яблучка,малинка, огірочки з городу... Бо колись не буде до кого поїхати... Вона була права.

Я Вам дуже співчуваю. Батьку було 64 роки, чекали його на свята , онуку купив іграшки і так в не встиг подарувати..

Ось у мене таке саме відчуття несправедливості, хоча мама каже, щоб я так не думала, але поки не можу. Моєму татові було навіть менше, ніж вашій мамі… а от на днях пере велась з сусідкою, а їй 87… бігає ще, така жвава. І така біль за нього, скільки б він ще міг жити, ще б внуків дорослих побачив. І от вірите, він був дуже-дуже доброю людиною, розумною, і це так болить.

Знаете, когда не стало моей мамы 3 года назад, мне кто-то сказал, что оплакивая ушедших, мы жалеем не их, а только себя. Это нам плохо без них, это мы скучаем, это нам их не хватает. И это эгоистично. Им там сейчас хорошо-они в лучшем мире, они молоды и здоровы. Нужно отпустить.А время не лечит, не верьте. Оно только притупляет боль.
А квартиру родителей тоже не сдаю и не продаю. Так и стоит стол и стул, на котором мамина шаль, на столе очки и журнал с кроссвордами. Не убираю, и не уберу. Я далеко сейчас, за квартирой присматривают. Но я знаю, что на этой планете есть место, где было счастье, где были живы и молоды и здоровы мои родители. Мама очень любила эту квартиру. Пока будет так.

Автор, переживаю те саме вже третій місяць по тій же причині. Тата раптово не стало. Варюсь в цьому, думаю постійно, можу навіть йти по вулиці згадати про нього і розплакатись. Немає дня, щоб я не думала про нього. Перші два місяці я плакала постійно, почались навіть проблеми на фізіологічному рівні, але я нічого з цим не могла зробити, я дуже його любила, він був найкращим, найдобрішим татом, і ще мав би жити і жити. Зараз знаходжусь в депресії, відволікають справи,турботи, діти, але як згадаю… ніби током пронизує і все… накриває. Зараз плачу менше, ніж в самі перші дні, місяці, просто такий тягучий смуток на душі, який напевно, вже назавжди, його не змиєш, не скинеш. Я не знаю, чим зарадити вам і як допомогти, бо сама не знайшла вирішення. Це втрата дуже близької людини, тому легко не може бути, але треба намагатись жити тепер з цим, навчитись жити і можливо, наступить те прийняття ситуації, в яке зараз важко повірити. Співчуваю вам, я знаю, як вам важко ♥️

Моєму тату було 63, теж не дочекались на свята😢 Просто один вечір змінив все життя…

У меня папа умер в ноябре. Жизнь идет, а часто «накрывает». Вот только сейчас…как вспомнила. Плачу. Не могу остановиться.