Почуття чи спокій (багато букв)

Мені 31 рік. І в мене є травма зради. Батько гуляв від мами, вона всі ночі проплакала, а він приходив під ранок додому. Потім мені зрадило моє перше кохання в 17 років. Потім я виросла в досить симпатичну дівчину і до мене почало клеїтися багато одружених чоловіків. Тому в мене дуже великий страх, що чоловік, якого я оберу для життя, буде мені зраджувати. І якось легше до цього ставитися в мене не виходить.

При цьому я зустрічалася (і жила) шість років з хлопцем. Він був дуже хорошим, з ним було спокійно і надійно. Але він був дуже нерішучим, млявим, я все вирішувала сама поряд з ним. І, гадаю, по цій причині в мене геть не було до нього почуттів як до чоловіка. Про сексуальний план взагалі мовчу - не хотіла його. Але при цьому він закривав мою головну потребу - він ніколи, просто жодного разу, не був помічений на брехні, ніколи не задивлялвся на інших жінок, не мав безкінечних "подруг", якихось мутних переписок, підписок на голих дівок і тд. Любив мене безмежно, і я всім нутром почувалася просто найкращою поряд з ним. Може тому, що він був з нормальної сім´ї. В нього не було комплексів, травм, тараканів. Просто знахідка. Але почуттів до нього не було, просто як до рідної людини, але на тому все.

Але потім я зустріла іншого, і мені знесло дах. Нам обом знесло дах. Я пішла від першого, що було, до речі, найважчим рішенням у моєму житті. Зараз з цим другим ми вже два роки разом. Він вже через півроку зробив мені пропозицію, от в серпні планується весілля. Люблю його дуже. Бачу, що і він. Але в нас дуже важкі стосунки, просто постійні емоційні гойдалки. Він одночасно і з комплексами, і самозакоханий. Має донжуанську натуру, любить подобатися жінкам. Легко обманює, через що я постійно в тривозі, напрузі, ревнощах. На початку стосунків відкрито задивлявся на інших в моїй присутності, мене критикував, через що моя самооцінка дуже впала. Був емоційно скупим. Були на межі розставання, але все проговорили, він мене почув і помітно змінився. Вже більше року уважний, дбайливий, ні на кого не дивиться (при мені хоча б), наче припинив спілкування і "кави" зі знайомими дівчатами. Нарешті ставиться як до королеви. Хоче сім´ю і дитинку (я - ні). І от зараз все реально наче добре, але оцей "осадочєк", що в нього гуляща і брехлива натура, б´є мені по моїй основній травмі. І це мене з´їдає. Згадую першого, який так нікого собі і не знайшов і, за словами знайомих, досі страждає. І думаю, як же було спокійно в тих стосунках (хоча й наче мертво)

Чим ближче до весілля, тим більше мене накриває. Не знаю, чи людина не підходяща, чи то все мої травми і треба до психолога. Якось наче і втекти хочеться, і втратити його не готова. І розумію, що якщо піду, не зможу ні з ким бути ще дуже довго. Зі сторони, що порадите?