Поговоріть зі мною

Останнім часом стосунки з чоловіком не дуже, якось віддалилися один від одного:(
Він 2 роки на службі в ЗСУ. Ну з мого боку нічого ніби і не змінилося, а з його боку таке - поки по телефону спілкуємось ніби все і добре, а коли приїжджав у відпустку, то яскраво відчувала відстороненіність, якась холодність, ніякої ніжності. Всі розмови ні до чого не привели, бачила що він сам переживає, йому складно, старалась підтримати, не виносити мізки людині у відпустці. Зазначу що він не на 0 був, недалеко бойові дії, але не в окопах.
Ось нещодавно їх в вивели на ротацію, можемо інколи бачитись по вихідних. Я кожні вихідні наматую 200 км до нього, щоб зустрітись, щоб син побачив батька.
Та у чоловіка інколи є можливість приїхати з частини додому. Я його кликала 2 тижні, приїжджай до мене, буду тебе чекати. Син поїхав у табір. Тож зможемо побути просто вдвох, вперше за 10 років. Реально вперше. Ну він до останнього щось там мямлив. В субботу пізно ввечері каже, я не приїду, відпусти мене я хочу з друзями зустрітись🙁. Мені так гірко стало…. Я його відпустила, бо що ж тут скажеш, якщо до мене не хоче людина. І реально не можу це переварити… Не знаю чесно що робити. Ну як далі жити? Хіба це нормально так? Він каже що в нас все добре , що я накручую.

Пробачаюсь що так довго, просто нема і з ким поділитись