Відчуття самотності переслідує мене все життя

Я народилася у дисфункціональній сімʼї. Сварки та мої сльози через крики вдома були нормальним станом речей.
Мене порівнювали з усіма навкруги не на мою користь, навіть якщо це була якась нова людина, щоб їй сподобатися, мене критикували, принижували. Потрібно було вдавати, що в нас все нормально, щоб люди не думали про погане, в сімʼї була жахлива психологічна атмосфера.
Коли щось йшло не за планом, винною була я - навіть якщо це стосувалося проблем зі здоровʼям(я довела) чи розлучення (я в 13 була у цьому винна, бо висловила свою думку, коли батьки вже ненавиділи одне одного так сильно, що почали битися). За все чомусь відповідала я.
В якийсь момент в мене було відчуття, що я живу у психлікарні, де в мене немає ні підтримки, ні розуміння, ні любові. Кожен мій крок засуджувався та обговорювався з іншими родичами.
Було важко. В мене ніколи не було впевненості, що мене люблять, цінують, що мене підтримають. Нікого не хвилював мій стан, простіше було мене ігнорувати та повторювати, що якщо хтось мене ображає, то я сама винна, я щось не так зробила.
Я намагалася знайти друзів, кохання, та декілька разів пережила зраду, бо не вміла розбиратися в людях та ігнорувала червоні прапорці через те, що звикла до зневажливого ставлення.
Мені доволі багато років.
Зараз намагаюся згадати, чи був в моєму житті хоч хтось, з ким я могла би побудувати міцні стосунки та сімʼю, хтось, від кого я би бачила прояви кохання - на жаль, цього не було.
Я була у терапії, доволі довго. Трохи змінилася, але світ не перевернувся, мабуть, я повністю не зцілилася.
Я звикла бути одна, але іноді сумно, є відчуття порожнечі.
Як думаєте, чи може бути таке, що деякі люди через травматичний досвід не можуть побудувати стосунки, просто не здатні бути з кимось та не приваблюють хороших людей? Чи кохання - це більше про долю та везіння?
Дякую за відповіді.