Ну їх, цих мужиків

Скільки про них говоримо, скільки їх маємо, скільки їх любимо і... ненавидимо одночасно... Та стільки ж їх ще й зрозуміти намагаємося?!


Згадую, ще навчаючись у школі, кожна з нас, дівчаток, твердо знала, так, впевненою була - вони дурні. Всі до одного вони - дурні! Висловлюючись по-сучасному - повний відстій. Ну, якщо ще відмінники, чарівці або надкрасені розумні, ті ще могли входити в категорію "особливих". Але і те, це до тих пір, поки ми з ними в незнайомих значилися. А раптом, якщо хтось із них ставав дружком або вже в залицяння зарахувався, то неодмінно відразу переходив до категорії "дурень".

І ось заміж вийшла. Деякий час ще тримається він в понятті "особливий". І те, тільки тому, що ти сама себе записала в "везуньї". Ну так, пощастило тобі! "Треба ж як їй пощастило з ним!!! З чоловіком тобі, однак, пощастило!!! "- це співають подружки тобі на вушко. І ти віриш в їх пеньє. Але... недовго віриш. Трохи час минув, все на свої місця стає. І знову в довірливих бесідах переконуємо себе і подруг, що в чоловіках маємо суцільних дурнів. Лише деяких з нас, жінок, у везунчики прилаштувалися, але таких з нас зовсім мала жменька є.

А ось, коли залишаєшся одна, зовсім одна на світі, тоді і розумієш, навіть твердо впевнена - твій-то був самим-самим. Найкращим, як чоловік, як господар, як людина, як коханець, як батько і, як незамінний працівник... Він просто святим був...

І ось ти знову в пошуках. Сподіваєшся на "повезе", на "удачу" і на Божу допомогу... І начебто заново цих мужиків відкривати починаєш, згадуючи момент, хто ж вони є. А є-то вони - дурні, причому, суцільні дурні... Знову, по-сучасному - відстій повний. А якщо не відстій, то ну, не розумію я їх! І навіть тих, кому вже багато років! Коли ж, коли ж, в які ж роки настає дорослішання?


Боже, і як же всі до одного вони схожі один на одного... Всі брати, ніби їх одна мама народжує! І говорити нема про що з ними. Та просто зовсім нема про що говорити! Можна йому навіть написати. Можна, та вони і читати не вміють. Вони і не люблять, як читати, так і писати. А ще вони просто не люблять любити!

Пішла я в Інтернет. Ой, дівчата, з глузду з ´їхати! З сотнями їх переписувалася! А відповідають, ніби одна людина, по півслова - "так, ні, не знаю, ніяк". Може, ще пару слів не дописала з їх текстів розпусних. Є й такі - пишуть виключно про секс, хоча не впевнена, що вони дійсно щось можуть у цій справі. Але напишуть таке, що і волосся з усіх частин тіла встане дибки, і очі з орбіт вистрибнуть, і язик вивалиться назовні від божевілля, від того, прочитаного.

Але далі тих розмов справа не йде. Зате він же сам від своїх же текстів впадає у вігітаріальний помер. Ну, сказала! У віртуальне - говорити треба! По-во. Віртуози вони ще ті. Їм жива жінка і ні до чого. У них уява багата, або руки у них робочі. Він де читає, там і... Боже, прости-прости! Але дівчатка, адже вони самі нас спокушають на вульгаризми, а на порядну мову ми вже відвикли. Нас бракують, адже ми, за їхніми поняттями моментом в шлюб поспішаємо і їх тягнемо.

А по-чесному, адже нікому себе пропонувати. Особисто я, прям після двох таких фраз і не бажаю його, і вже зневажаю. Адже їм і не цікаві наші персони. З ними спілкуватися не важко, а неможливо.

Навіть тих, кого вже і сто років знаєш, перестаєш розуміти. Ніби вони заражені один від одного себялюбством і повною відсутністю інтересу до нас добрих, чуйних душей і красунь жіночого роду. Ох, дівчата, куди ж життя нас завело? І з ними неможливо, і без них, хіба це життя?! Так і маємося...