Дівчата, що закордоном, що вам кажуть ваші чоловіки…

Які лишилися в Україні? Я виїхала з сином пів року тому, чоловік не виїзний. Рішення прийняли разом, розуміли, що буде важко, він там, ми тут, але він сам після прильотів казав, що треба виїжджати нам, чиплятися якось. Поїхали. Дитині тут подобається, особливо школа, вчителі, спокійне життя, займається футболом, організація оплатила на рік йому тренування і всі витрати. Він дуже швидко пристосовується в колективі, хоча сумує за татом, але попри все каже, що йому тут краще. Не треба сидіти в коридорах вночі , в шкільному підвалі. Я поки на курсах, шукаю роботу. В Україні маємо торгівельну точку, раніше працювали разом з чоловіком, тепер він найняв продавців, через що заробіток дуже впав. Кожен раз, як розмовляємо по телефону він натякає, що павільйоном треба займатися, працювати самим, бо діл не буде, сам він стояти не буде, через мобілізацію зайвий раз не виходить. Зранку написав, що любить нас, досить скитатися, вертайтеся додому. Я навіть не відреагувала поки, бо не знаю як на це реагувати.