Як полегшити цей стан?

Вибачте за довгий і не дуже зв’язний текст, колись намагалась, але спробую зараз висловитись ясніше. Не знаю, що робити. І також не розумію - чи то я не піддаюся терапії, чи то мені не щастить. Мені кажуть лише очевидні речі. Тому мені потрібна будь‑яка інша порада, людська.

Мені 19. Аівроку тому помер мій наречений. Була різниця у віці, але я її не відчувала - не було нічого нездорового. Він дбав про мене, у нас майже не було конфліктів. Його смерть була раптовою й абсурдною: я просто відправила його в магазин, мав повернутися за 15 хвилин, знепритомнів по дорозі, отримав тяжку травму голови… і загинув уже через операцію. За годину до операції він був при свідомості, хоч і плутався в словах, але питав, чи можемо ми подати заяву в рацс ще раз (перший раз подавали і не встигли). І після операції він впав в кому і помер через крововилив у мозок.

Після цього я повністю закрилася. Я зрозуміла, наскільки все погано загалом, не лише через це. Мене дратує буквально все. Я плачу щодня, йти не хочеться, повзти не хочеться, болить все. І я багато думаю про смерть відтоді, і не розумію, як люди продовжують жити, як справляються. З усвідомленням, що все життя - це страждання та муки, інколи змінювані чимось нейтральним, що цього не варто. Це просто нудно і однообразно. Це втрати, фізичні та душевні болі.

Я не знаю, чи я стала більше звертати увагу, чи так завжди було, виходжу на вулицю й бачу тяжкохворих людей, голубів з культями, збитих собак і лисиць на дорозі. Сміття всюди, шум, бидло матюкається під вікнами. Війна… повернулась в своє мале депресивне місто після Києва. Просто виникає питання, чи готова я це все терпіти заради якихось не гарантованих моментів, коли я зможу ненадовго відволіктися… І продовжувати жити ще +-60 років, доки не почну благати про смерть, будучи безпорадною, чи в маразмі, чи паралізованою.

Я не хочу чогось досягати, радіти дрібницям - теж. Деякий час я думала, що буду щаслива, якщо знайду такого самого. Але я нічим не примітна і, може, дивна. Нікуди не вписуюсь. Зі мною ніхто не спілкується, у мене не було друзів. І я відкинула думки когось шукати, бо розумію, що заміни йому немає. А інші - вони гірші. Як такі світлі й довгі стосунки, заручення, все це могло бути зі мною - досі не розумію. Він завжди дуже мною пишався, прибирав усі мої сумніви. Був красивим, високим, з неймовірним голосом і тембром… актором, художником і просто домашнім тихим чоловіком.

Напевно, у нас були стосунки як дитячо‑батьківські. Він надто дбав про мене, аж до того, що щовечора вкривав мене ковдрою, приносив сніданки і навіть тримав мою плойку, щоб я не обпекла пальці. Мені ніколи не доводилося ні про що хвилюватися.

Я розумію, це звучить дуже егоїстично. Я не давала йому достатньо любові й підтримки, рідко готувала, не допомагала з його навантаженням. І я розумію, що зараз страждаю не тільки через те, що сумую, але і через те, скільки проблем на мене звалилося. Я навіть злюся на нього у снах, бо як він міг так жорстоко зі мною вчинити. Якби я могла хоч якось полегшити собі решту життя, я б, напевно, прибилась до когось, як кіт. Просто щоб від мене нічого не вимагали і я могла пити снодійні й багато спати. Можливо, тоді час ішов би швидше до смерті. Або, взагалі краще, щоб мене приспали назавжди.) Але я розумію, що це неможливо. У мене немає грошей на евтаназію.

Я розумію, що виходу точно немає. Я не хочу вчитися, працювати, і бомжувати теж. Тому я просто хочу закінчити все це і боюся - раптом зроблю щось неправильно. Чи варто мені пересилити себе, почати займатися екстремальним спортом для цього? Влаштуватися санітаркою і спробувати вкрасти морфій. Просто чекати, хоч і боляче, доки біль не стане тупою… Не знаю… порадьте мені будь‑що.. дякую