Дмитро Кащук і його відпочинок

Бусифікація ветерана. Я не знаю Дмитра Кащука особисто.
І саме тому ця історія страшніша, ніж якби я знала його, бо коли ти знаєш людину, то ще можеш переконувати себе, що це якийсь виняток, якась окрема біографія, якийсь збій у системі, який випадково виліз назовні, а коли не знаєш, то раптом розумієш дуже просту річ: на його місці міг бути будь-хто з тих, хто вже заплатив державі більше, ніж держава здатна усвідомити.
Людина пройшла російський полон.
Це не рядок у довідці, не статус у базі, не красиве формулювання для промови на державне свято. Полон - це місце, де з людини методично знімають усе зайве: сон, безпеку, гідність, відчуття часу, іноді здоров’я, іноді пам’ять про себе самого. І якщо після цього людина повертається додому, то нормальна держава мала би хоча б навчитися вимовляти її ім’я без казенного холоду.
Але в нас, схоже, держава дедалі частіше розмовляє не голосом вдячності, а голосом мікроавтобуса.
За словами Дмитра Кащука, його в Одесі намагалися силоміць мобілізувати, попри документи про інвалідність і перебування в полоні. Його, з його слів, затягнули до мікроавтобуса і побили там люди в балаклавах, без розпізнавальних знаків. Після розголосу в медіа відкрили кримінальне провадження. Одеське ТЦК тепер пояснює, що перевіряє, чи були ці люди їхніми представниками, бо вони були в балаклавах і без знаків розрізнення.
Звучить майже витончено.
Тобто проблема вже не в тому, що громадянин, який пройшов полон, говорить про насильницьке затягування в бус, а в тому, що треба ще встановити, чиї саме це були балаклави. Балаклави, бачте, не підписані. Мікроавтобус, мабуть, теж сирота. Люди без розпізнавальних знаків, але з достатньою сміливістю, щоб хапати людину посеред міста, раптом стають майже природним явищем, як туман над лиманом або стихійний базар біля дороги.
І тут починається найогидніше.
Бо в офіційних текстах усе завжди виглядає пристойно. “Ретельність вивчення обставин є пріоритетом”. “Взаємодіємо з правоохоронними органами”. “До завершення розслідування закликаємо уникати непідтвердженої інформації”. Це мова, яка вміє не брехати прямо, але вміє ховати живу людину між абзацами так, щоб її крик став “заявою”, її травма стала “інцидентом”, а її гідність стала “предметом службового розслідування”.
Я не хочу суду Лінча.
Я не хочу, щоб суспільство перетворювалося на натовп, який у коментарях фантазує про “контрольні в голову”, перевернуті буси і самосуд. Це не правосуддя, це вже інша форма розпаду, і вона така сама небезпечна, бо країна, яка воює з Росією, не має права заражатися російською звичкою вирішувати все кулаком, страхом і приниженням.
Але я так само не хочу, щоб нас знову переконували, що треба почекати, поки “перевірка встановить”, чи нормально в демократичній державі людей у балаклавах без знаків розрізнення вважати майже службовим пейзажем.
Бо питання тут не лише в Кащуку.
Питання в тому, що ми будуємо під час війни.
Армію чи феодальну систему вилову людей. Державу чи механізм, який звикає до безкарності. Мобілізацію як спільний обов’язок громадян чи мобілізацію як полювання, де сильніші ловлять слабших, а потім пресслужба акуратно перекладає відповідальність у папку “розслідується”.
Мені не треба пояснювати, що війна триває і що армії потрібні люди. Це правда, і ця правда важка, неприємна, без романтики. Але саме тому мобілізація не може бути приниженням. Саме тому вона не може триматися на страху перед бусом. Саме тому людина в формі, з повноваженнями держави за спиною, має бути в рази стриманішою, законнішою і чистішою в діях, ніж перший-ліпший коментатор, який хоче крові.
Бо держава відрізняється від банди не словами в офіційному роз’ясненні.
Держава відрізняється процедурою, відповідальністю, видимими знаками, іменами, наказами, камерами, протоколами, правом людини знати, хто до неї підійшов і на якій підставі. Якщо цього немає, то людина не бачить перед собою державу. Вона бачить групу невідомих у балаклавах. І тоді не треба дивуватися, що довіра летить вниз швидше, ніж будь-який мікроавтобус із крутого схилу в коментарях розлючених людей.
Історія Дмитра Кащука болить не тому, що вона унікальна.
Вона болить тому, що дуже багато людей одразу повірили в її можливість. Не тому, що вони ненавидять армію. Не тому, що вони хочуть зірвати мобілізацію. А тому, що надто багато хто вже бачив, чув або пережив щось таке, після чого офіційне “ми з повагою ставимося до захисників” звучить не як гарантія, а як погано вивчений текст.
Захисник, який пройшов полон, не повинен доводити державі, що він людина.
Цивільний не повинен гадати, чи перед ним представник закону, чи група людей, які просто сильніші фізично. Працівник ТЦК, якщо він діє законно, не повинен ховатися за балаклавою так, ніби сам соромиться власної держави. А посадова особа, яка допустила насильство, якщо воно буде підтверджене, має відповідати не “службовою розмовою”, а реально, публічно і так, щоб наступний охочий хапати людей у бус тричі згадав, що країна ще не стала зоною.
Я розумію, що війна не залишає нам стерильних рішень.
Але є межа, за якою “важкий час” стає універсальною індульгенцією для хамства, насильства і правового смітника. І ця межа проходить не десь у високих кабінетах, а біля дверей того самого мікроавтобуса, куди людину або законно запрошують у рамках процедури, або силоміць заштовхують, сподіваючись, що вона не зможе підняти шум.
Кащук шум підняв.