Мені стидно що я трусіха і вибираю життя в Києві, аніж переїхати в іншу країну

Якого коріння, совкового??? Да я просто щаслива від того що мої діти не ассоціюють себе з цією гнилою системою та розмовляють затребуваною в усьому світі мовою. Ну і що хлопцям моїм не доведеться ховатись, щоб вижити. Виїхати це краще, що можна було для них зробити, ну а повертатись в країну третього світу після цивілізації явно вже ніхто не буде.

Якого коріння, совкового??? Да я просто щаслива від того що мої діти не ассоціюють себе з цією гнилою системою та розмовляють затребуваною в усьому світі мовою. Ну і що хлопцям моїм не доведеться ховатись, щоб вижити. Виїхати це краще, що можна було для них зробити, ну а повертатись в країну третього світу після цивілізації явно вже ніхто не буде.

Никто не спорит, что Киев прекрасен, вот только жизнь в нем невыносима с каждым днем все больше, т.к. у города нет хозяина + война.

У мене чоловік іноземець, коли нам звонили з посольства попередити про те що буде війна ( вони дзвонили всім громадянам своєї країни) то мій чоловік не повірив і не хотів їхати із Києва. За 2 тижні до початку війни він по роботі отримав командіровку в Туреччину, і я взяла відпустку на роботі, дітей та поїхала з ним за компанію . В Київ ми вже не повернулися, бо почалася війна. Дітям було 4 і 7 років на той час. Зараз навіть якщо війна і закінчиться, то я розумію що якщо привезу їх в Україну, то це для них буде шоком. Менша взагалі не говорить українською, хоча розуміє що я говорю, а старша памʼятає першу вчительку, садок і каже що не хоче назад, бо у неї лише негативні спогади про те як вони ставляться до дітей і несправедливість по відношенню до навчання та купу любимчиків. Подумайте автор що буде краще, я вибрала безпеку і розумію що вороття назад не маю, бо пʼять років поспіль ти вже думаєш не про свій комфорт а по майбутнє дітей.

А я себя считаю трусихой, потому, что уехала. Мне реально до жути было страшно оставить детей жить в войне. У меня три пацана 13,14,18.
А все кто остались, для меня герои.
Но мы уже не вернёмся. Никто ни в коем случае, не хочет назад.

А я думаю про те що це дуже і дуж жахливо що ми відірвали наших дітей від коріння, від рідної землі, що їм важко розмовляти українською, що вони думають іноземною, що вони не ростуть в цих всіх наших традиція, мені безмежно боляче це усвідомлювати.

Без абсолютно оруелівської хвилини мовчання? Без марафону? Без брехні і подвійних стандартів? Без слава тцк? Да, афігєнні традиції

Мені в Києві нормально живеться, якби ще не бомбили.
Наш мікрорайон на околиці окультурили, зробили дороги, тротуари, переходи, відремонтували школу, стадіон, садок.
Дитині є чим зайнятись, поруч ліс, парк, озера. Недалеко метро.
Відремонтували сховища, не підвали, а саме сховища.

Це у вас коріння і мислення совкове.

Мені в Києві нормально живеться, якби ще не бомбили.
Наш мікрорайон на околиці окультурили, зробили дороги, тротуари, переходи, відремонтували школу, стадіон, садок.
Дитині є чим зайнятись, поруч ліс, парк, озера. Недалеко метро.
Відремонтували сховища, не підвали, а саме сховища.

Я бы никогда не уехала без всех своих родных, поэтому живу в Харькове.

Не маю що добавити, в нашій родині таких традицій немає

Без абсолютно оруелівської хвилини мовчання? Без марафону? Без брехні і подвійних стандартів? Без слава тцк? Да, афігєнні традиції

Звідки ви?

А я думаю про те що це дуже і дуж жахливо що ми відірвали наших дітей від коріння, від рідної землі, що їм важко розмовляти українською, що вони думають іноземною, що вони не ростуть в цих всіх наших традиція, мені безмежно боляче це усвідомлювати.

Так от бомб и войны люди и уехали и продолжают уезжать. Все перечисленные вами прелести затмевает война и никакие плюсы ее не перекроют

Вас не напрягает, что после каждой бомбежки умирают люди? они же тоже не планировали умирать

Я в а уе от минуты молчания ( ни в одной стране мира кроме кндр такого бреда нет

Давайте чесно. Багато хто їде не від війни. А тому що є можливість виїхати, не працювати хоч якийсь час. Хтось від безгрошів´я їде - скільки навіть тут тем.
Комусь важко тут самій з дитиною.

Саме від війни зараз їде вже не так багато людей.

Хоча в любому випадку це їх право. Але міняє суть питання.

У мене чоловік іноземець, коли нам звонили з посольства попередити про те що буде війна ( вони дзвонили всім громадянам своєї країни) то мій чоловік не повірив і не хотів їхати із Києва. За 2 тижні до початку війни він по роботі отримав командіровку в Туреччину, і я взяла відпустку на роботі, дітей та поїхала з ним за компанію . В Київ ми вже не повернулися, бо почалася війна. Дітям було 4 і 7 років на той час. Зараз навіть якщо війна і закінчиться, то я розумію що якщо привезу їх в Україну, то це для них буде шоком. Менша взагалі не говорить українською, хоча розуміє що я говорю, а старша памʼятає першу вчительку, садок і каже що не хоче назад, бо у неї лише негативні спогади про те як вони ставляться до дітей і несправедливість по відношенню до навчання та купу любимчиків. Подумайте автор що буде краще, я вибрала безпеку і розумію що вороття назад не маю, бо пʼять років поспіль ти вже думаєш не про свій комфорт а по майбутнє дітей.

Автор, про яку трусість ви пишете?
Так, щоб виїхати, потрібна сміливість, гроші та ін.
Але, і щоб залишитися в Києві, також потрібна сміливість.

Я не з Києва. Я з Харкова. Вже спала. Прокинулася хвилин 40 тому, бо черговий раз почула гучні вибухи.

У кожного, хто залишився, своя причина.
Вважаю, що тих, хто залишився, можна назвати, як завгодно.
Але, не думаю, що можно назвати це трусістю.

У вас искаженное восприятие. Какраз сейчас выезжают те, кто перестает выдерживать это все. Я не выдержала прошлой осенью, вывезла детей. Хотя у нас дома очень комфортная хорошая жизнь. Не считая постоянных обстрелов.

У мене чоловік іноземець, коли нам звонили з посольства попередити про те що буде війна ( вони дзвонили всім громадянам своєї країни) то мій чоловік не повірив і не хотів їхати із Києва. За 2 тижні до початку війни він по роботі отримав командіровку в Туреччину, і я взяла відпустку на роботі, дітей та поїхала з ним за компанію . В Київ ми вже не повернулися, бо почалася війна. Дітям було 4 і 7 років на той час. Зараз навіть якщо війна і закінчиться, то я розумію що якщо привезу їх в Україну, то це для них буде шоком. Менша взагалі не говорить українською, хоча розуміє що я говорю, а старша памʼятає першу вчительку, садок і каже що не хоче назад, бо у неї лише негативні спогади про те як вони ставляться до дітей і несправедливість по відношенню до навчання та купу любимчиків. Подумайте автор що буде краще, я вибрала безпеку і розумію що вороття назад не маю, бо пʼять років поспіль ти вже думаєш не про свій комфорт а по майбутнє дітей.

Читаю про девочку из Сум, 13 лет, с фото, она погибла от кубов, это просто.. , родителям тоже не хотелось выезжать, все бросать. Стоит ли жизнь просто нежелания адаптироваться, выходить из зоны комфорта..