Питання про виїзд. Рятувати дитину чи чоловіка (родину)?

Дівчата, ситуація важка морально. Можливо, потребую тверезого погляду з іншого боку. Вибачайте, тексту буде багато, шо зрозуміліше було.

З чоловіком другі шлюби. З нами мій син від першого. Його діти з мамою за кордоном.
До війни жили добре. Моя мама допомогла з придбанням квартири. Заробляли більш-менш однаково. Планували ремонт та щасливе спільне майбутнє.

Коли почалась війна, була можливість виїхати (ми прикордонна територія, було страшно, була і загроза окупації), але я була впевнена: разом до кінця (ані чоловіка, ані дім не покину). Слава Богу, тоді території через пару місяців звільнили. Але загроза мобілізації залишилась, він дуже нервував, крім того, зарплату дуже затримували. Короче, декілька років цей стрес зливався в родину. Я, як мудра, розуміюча, підтримуюча дружина, намагалась забезпечувати побут практично сама, давала можливість працювати (одна робота була для броні, друга як підробіток - для грошей), виховувала сина, теж працювала, змінила роботу на більшу зп, але гірші умови.
Але все одно його незадоволеність всім росла (не така хозяйка, не така мама, не така не сяка...). Я розмовляла, пояснювала, сварились. Але чула у відповідь "Ти надто емоційна. Треба бути сильнішою. Чоловіку вдома потрібно виговоритись. Я маю свою думку на все, справжній чоловік мовчати не буде, тощо". Одного дня просто не витримала, роз´їхались. Він живе у мами (вона за кордоном), але цей рік намагався покращити стосунки, типу медовий місяць,і час проводим разом, і грошима потроху допомагає, хоча додому повертатись не поспішає (вважає, що я маю оцінити це, бо ми взагалі не сваримось і все добре). бо так є можливість і грошенят назбирать, і нікого критикувати та виховувати не портібно...

Короче, на сьогодні ситуація наступна: в нашому місті фпв, КАБи. все страшніше. Хочу вивезти сина та свою маму (вона вже пережила один мікроінсульт, тільки пару років почала нормально жити), він поки планує виїзжати "тільки на словах", бо роботи з бронюванням ніде немає, а тут він на двох одразу, але гроші сказав дасть на перший час (типу дорога, перша аренда). Пошуком куди виїзжати і тд займаюсь тільки я. Він теж розуміє, шо ситуація погіршується, але каже: кому ти там нужні? чи потягнемо оренду, бо вона тепер космічна і тд.

Я це все теж дуже добре розумію. І взагалі бажання виїзжати не маю, в мене тут велика затишна квартира, гарна робота, друзі, все рідне і знайоме... але в мене вже серце не перестає боліти, сну більше двох годин поспіль немає, у сина ані школи, ані тренувань, ані друзів... мама на грані другого інсульту і тд.
В нього мама у своєї доньки за кордоном, діти зі своєю мамою теж, тобто всі в безпеці.
Піднімала питання про переїзд по Україні, одразу сказав: "дивись, мене все буде бісити, бо стабільності ніде немає, якщо навіть знайду роботу з бронюванням, це не гарантія, що мене не попруть з неї. Це ти можеш змінювати роботу тисячу разів, я - ні. Тому попитка буде лише одна. А ми будемо жити всі разом, ти ж розумієш, що я знову буду висказувати свої думки, а ти будеш ображатися... тому ти одразу повинна розуміти, що буде важко..."
Одна прожити на заході України (наприклад) не знаю чи потягну, дивлюсь на зп і ціну оренди, і очі на лоба... Свою квартиру зараз не продам, лише за безцінь взагалі... Думаю, над виїздом за кордон - це і для сина перспектива (мова, навчання, і взагалі яка ситуація складеться в країні). але це ж точно буде розрив...

Короче, я на страшенному роздоріжжі. Розумію, шо несу відповідальність за життя і здоров´я сина, в деякій мірі і за маму, бо все, що маю в житті - вона мені все віддала, саму не покину.
Але це здається, що я знову жертвую ними заради чоловіка...