Діти плачуть. Мамам, які не розуміють )

Геніальна Татуся Бо дуже просто і дуже чесно про те, чому плачуть діти.

Вони не знають основних постулатів когнітивної психології, навіть слова “гештальт” і того не розуміють, їх просто лякає павучок на тоненьких ніжках.

Вони не знають прийомів експресивного мовлення і ридма ридають варто вам дещо голосніше виразити захват чи печаль.

Вони плачуть, бо ще не знають багатьох слів щоб сказати нам дорослим маньякам “Не хочу я зараз малювати/кашу/ляльку/суп/колготи”.

Іноді моя Надя дуже гірко плаче, бо їй шкода курчатко в пісні “El pulcino pio”, а я нічого не можу зрозуміти. Я от змогла зрозуміти творчість таких відвертих придурків від літератури, а сліз цієї малої людини – не можу.

А дорослі ж як, коли шось не розуміють, то відразу починають його заперечувати. Якось мій чоловік на одному з побачень розказував про теорему Ферма, і я з усієї сили намагалася все зрозуміти, “внікнуть”, але потім подумала “ой, да пішов той Ферма” і він пішов у велику країну моїх заперечень, усівся десь між творчістю постмодерністів і складними синтаксичними конструкціями і отак і сидить.

І дитина реве над понівеченим життям курчати після наїзду Тратторе. Гірко плаче, сльози котяться по її обличчу, Губенята трусяться. А я, як стицько товчуся над нею, витираю сльози і нічого не розумію. І в мені вилазить моя мама, в якій вилазила колись її мама. І оте потомственне мамство починає бурчати “Ну Надя, ну шо ти надумала ревіти? Ну от чо ти ревеш? Давай і я буду ревіти. Таке ото придумала… ревіти”. А Надя не розуміє оцю дьоргану женщіну перед собою і сказати не може бо сльози і слів не знає, і нічого не може зрозуміти… і стоїмо ми отакі два незрозумілих нерозуміння – велике і мале.

Діти плачуть, бо їм хочеться цукерок. І їм глибоко “всьоравно” на вашу думку стосовно здорового харчування дітей, на вартість стоматологічних послуг, їм на усе начхати – їм хочеться цукерку. І стоять вони перед найвищою шафкою і задравши голову, плачуть вголос. Ревуть за все і про все. І навіть про те, що ростимуть високі-високі, щоб діставати ті довбані цукерки.

Діти плачуть, бо у них немає настрою. Ну от я, коли в мене поганий настрій, маю купу способів щоб його або покращити, або компенсувати. Я можу подзвонити подрузі і півгодини говорити про несправедливий світ і про погоду і про свекруху і про всіх дебілів світу, що заважають спать. Або скажу про це на фейсбуці й півсотні людей мене пожаліє, а ще півсотні запропонує допомогу. У дітей немає подруг і соц мереж, у них увесь світ – це тато і мама, тому вони плачуть, бо не розуміються на аргументації.

Сльози дорослих завжди важливі і немає різниці, чи ти ридаючий Ді Капріо, чи просто Лєрочка задовбана роботою. Ваші сльози важливі їх слухають, їх витирають, їх розуміють, іноді за них навіть платять гроші психоаналітикам. А от дитячі… дитячі сльози для нас сучасних роботів, то завжди якась чепуха. Ну от як так ревіти над тим, що у ляльки чолка відклеїлась, коли скільки важливих справ, коли треба рятувати світ. І ти на ходу отак “Не плач… ззіж калач” і погалопірувала героїзуватися. І тільки коли уявлю, що через десятки років, я заплачу над фільмом, чи піснею, і моя оця невиплакана Надія прийде і скаже “Та чо ти плачеш? Тю яка!”, я зупиняюся і завмираю.



І от стоїть переді мною маленька людина, і розтирає сльози по обличчу. У мене два варіанти стати її подругою і принаймні спробувати зрозуміти, чи випустити свою маму із невмирущими постулатами…

Я ніколи не знаю, що робити, я стаю перед нею навколішки. Я нічого не розумію, але їй напевне погано і страшно і це так важливо, що я навіть осягнути не можу, для неї може цілий світ летить шкереберть.

Я її обіймаю міцно-міцно, і кажу в запашну кучеряву голівку, “я тебе так люблю, як сто разів до неба”, вона ще схлипує і продовжує за мене “…і дужчіше”.

Я не знаю чого плачуть діти.

Я знаю чого плачу я.