Звичка виживати - це назавжди?

Є приклад, що деякі люди після 90-х так і продовжили боятися витрачати гроші на базові потреби. Бо треба заощаджувати на завтра. Так і померли у злиднях.
До війни було фінансово важко. Але перед війною побачила вогник в тунелі, мріяла, що статки збільшаться, бо пішла тенденція до зростання за півроку до подій. А потім в один день все скінчилося.
Війна взяла і спустила мене нижче дна.
Майже рік неврозу із-за необхідності виживати. Уже не бентежить, що щось не можу купити. Ну не можу і не можу. З´явилася тисяча. Купили на сім´ю м´яса. На 1 раз. Ще є гроші, а тепер жаба душить купити ще чогось поживного. А раптом завтра не буде грошей і на крупу?
І ось замислилася: ця економія зі мною вже назавжди?
Бо теоретично , генетично схильна повторити долю своєї рідної тітки, у якої після 90-х поїхав дах, на фоні зубожіння. І за кілька років до смерті взагалі боялася витрачати навіть на хліб і чай.
Щось з собою вирішувати, чи дійсно зараз треба економити на їжі по максимуму? Я заплуталася.