як виживають ті, хто один у цьому світі?

Часом дивишся фільм, де герою всі палки в колеса, а він виживає і "цвіте".
Зі мною мабуть щось не так. Або це травма з дитинства.
Колишній вивертає душу (не кажу, що не помагає дитині), він постійно мучить і звинувачує.
З батьками нічого поділитись не можу, бо нема нормальних відносин. Мене звинувачують, постійно розказують як виховувати дитину.
Дочка дуже любить. Але я часом кричу, бо ресурсу нема. і вона помічаю більше тягнеться до тата (він для неї робить дуже і дуже мало, практично 0).
На роботі мене не люблять. я працюю з усіх сил, стараюсь гарні відносини будувати. коли мені хамлять - відповідаю.
Друзів нема (в декрет відсіялись. в кого нема дітей - назовсім. в кого є - мінімальне спілкування).
Але я просто уже не можу.
Часом думки, як добре, що мені вже не 25, бо отак жити -це просто мука.
Коли ніхто не любить. Ні з ким нема поговорити.
Знаю, що я нило і самій від себе тошно.
Суть питання: як вижити, коли нема нікого, коли весь світ чужий, чужих вовків. а ти один.