Чого у мене така тяжка доля?!

Це просто жах якийсь. Дивлюсь на інших людей і радію за них, які вони щасливі. Я ж: народилась все було добре, потім школа/булінг..плакала приходила додому, навіть одного разу напилася таблеток. Потім не вміння спілкуватись з людьми із-за булінгу, сидіння вдома. В підліткомову віці починається психічна хвороба, яка прогресує. Неадекватні дії коли ніхто не бачить, збивається дихання, зникає пам´ять, особливо ранять дії неадекватні пов´язані з туалетом(наприклад забула із-за хвороби помити руки після нього і в такому роді), хвороба постійно намагається зробити мене неадекватною. Їздила у Почаїв, була на відчитці, ходила по лікарям, плакала коли думала що вже кінець і мене покладуть у лікарню. З віком прийшла зайва вага. Також прийшли приниження рідних і насмішки і осуд за спиною. У мене в душі такий біль що я вже навіть не плачу. Просто мовчу. Горе, горе, горе. Чому у інших людей все добре а у мене так? Яка я колись була щаслива дитина. Від неї не залишилось і сліда. І якщо у інших людей є надія на зміни то у мене ні. Адже цей неадекватний «груз» вже не змити і не стерти ніколи. Дякую за увагу...хочу ваших роздумів і можливо підтримки