Я та мій чоловік.

Вийшла заміж у 25 років. Ми ровесники.
У мене до нього було шалене кохання.
Він трохи тормозив із пропозицією, мене це дуже напрягало.
Десь 2 роки жили не у шлюбі.
Потім одружилися.
Народилася дитина.
Дитину дуже любить.
Гранула війна, в 2014 році допоміг забрати із окупації моїх хворих і маму і бабусю( я єдина донька і онука), поки я була в декреті, винаймав їм квартиру і нам також, бо ми з іншого міста, яке теж в окупації.
Давав гроші на лікування онко у мами.
Потім купив житло для нашої сімʼї - двушку -хрущ.
Допоміг мені реалізуватися в професії, наполягав, щоб я отримала спец. статус за освітою і змінила роботу.
Потім допоміг із власною справою.
Навчив водити машину - водійське посвідчення мала, але вчив водити мене саме він.

Купив моє перше авто.
Друге вже купила собі сама.

Разом купили другу квартиру в новобудові, стару вирішили залишити моїм рідним, щоб вони не жили на зйомі.

Коли почалася війна , відправив нас із донькою за кордон, продовжував доглядати мою стареньку бабусю і помістив в приватний пансіонат маму , бо з нею було геть погано.

Восени 2022 я повернулася до дому з дитиною.
Він мало не плакав від щастя.
Зустрічав нас із квітами і кульками.

Пишу все це, згадую і не розумію, як мені так могло в житті пощастити.
Я звичайна заурядна дівчина.
В юності була доволі симпатична, можна сказати навіть красива , але за ним упадало багато дівчат.
Деякі із заможних сімей і самі по собі красиві і з хорошою освітою.

Не розумію чому саме я.
І мені трохи від того страшно.

Хазяйка я так собі.
Зовні симпатична і доглянута, але з грошима так може кожна.
Спеціаліст в своїй справі, ну не прямо ВАУ, але щось трохи заробляю.
Люблю його дуже - це так. Але мені здається таку людину любити просто.

Весь час мене переслідує синдром меншовартості. І якесь відчуття, що я не достатньо хороша для того, щоб жити своїм життям.

Чи є у вас схожі історії?
І чи мучило вас таке питання, чому саме я живу це своє життя?