Розлучення у відносно благополучній сім´ї

Отже, ситуація така. Разом 17 років, зі школи. Шаленого кохання не було. Але я була дуже зкомплексована і думала що нікому не потрібна, тому трималася за нього. Є дитина. Зараз чітко розумію що не моє. Він не тиран, абьюзер, і т.д. але я його все життя стимулюю до кращого. І я вже просто втомлена жахливо від цього. Мені здається, що я дуже виросла, а він десь загальмував. А хочеться рівноцінного партнера. Також зовнішність його не подобається, хоча це не головне, але я досі соромлюсь його🙈 секс ніякий. Дуже багато образ є на нього за ці роки. Хоча і позитивних спогадів не мало. Пробували жити окремо. І я ще більше впевнилася, що не потрібен він мені. А він навпаки, що я потрібна, і навіть що любить, а за всі роки разом я ці слова чула лише декілька разів. Зараз в силу обставин живемо разом. Він просить почати все спочатку, а я нічого не відчуваю до нього, мені просто байдуже. Я розумію, що витратила роки не на ту людину, і поки ще старість не постукала, треба міняти щось. АЛЕ, дитина. Як блок в голові стоїть, що дитині треба батько. Навіть думки в голові, пожити з ним поки дитина виросте а тоді розлучитися. Але це ще років 10 як мінімум. Фінансово я справлюсь і без нього. Може хтось був в подібних ситуаціях? Розлучились, чи спробувати почати спочатку? Хочеться почути чийсь досвід. Я знаю, що я дурепа, і це помилка молодості, але ситуація вже склалася, і час назад не повернути. Що маємо те маємо....