Це вже гірше, ніж червоний прапорець.

Мене вже реально розриває від злості на те, з ким я живу. Кожного разу думаю: «Ну все, дно пробито, гірше не буде». Але ні — він вміє здивувати.
У двох словах про нього: дуже емоційний, запальний і неконтрольований — але тільки з рідними. З чужими людьми — нуль ініціативи. Якщо потрібна чоловіча розмова чи захист, він просто ховається. «Мені незручно», «не хочу лізти». Якщо я наполягаю, у відповідь чую:
— То ти хочеш, щоб я йому мордяку набив?
Або мовчить, або одразу в бійку, іншого варіанту немає.
Усі проблеми та навіть дрібниці завжди на мені. Йому «незручно» щось сказати, подзвонити чи домовитися. Останній приклад: треба було віддати замовлення, ціна трохи піднялася. Він не сказав клієнту, бо «незручно». Сказав, щоб наступного разу я це робила сама. Бо що про нього подумають? Ліпше піти в мінус, ніж відкрити рота.
Але вдома, з близькими, він уже герой. Усе знає краще за всіх, вчить, як треба жити.
Вчора взагалі згоріла від сорому. Приїхали до моїх батьків. Біля будинку стояла машина сусіда — він часто так ставить, мамі не заважає. Ще в машині мій «супермен» почав бурчати: «Знову їхнє авто стоїть…». Я пояснила, що місця повно, і це мамі ок. Але він принципово поставив машину посеред дороги, щоб усі об’їжджали. «Під парканом я не стану!» — бо принципи.
Вийшов і на весь двір, голосно, щоб всі чули, заявив:
— Понаставляли тут своїх BMW, нема де машину поставити!
Ми зайшли до мами на дві хвилини, виходимо — сусід уже заганяє авто у двір. Очевидно, почув і забрав. Я сказала чоловіку, що це не його територія, і якщо маму все влаштовує — крапка. У відповідь отримала:
— Мені пох.
І от я сиджу і думаю: як я взагалі дожила до того, що поруч зі мною людина, яка з чужими — тінь, а з рідними — хам; яка боїться відкрити рота там, де треба, і не закриває там, де варто; яка вміє тільки псувати настрій і влаштовувати сцени.
Я відчуваю, що живу в болоті, де немає ні поваги, ні підтримки, ні партнерства. Як вирватися з цього лайна?