Какое у Вас стихотворение любимое?

Бо заставляли.Ви знаєте яких репресій зазнали українці,яких силоміць загнали в проклятий срср?

Що може вирости з кацапа?Сволота й убивця.

Максим Кривцов вірш про війну. У цьому творі Кривцов висловлює біль за втрату українських митців, яких забирає війна, підкреслюючи важливість збереження культурної спадщини.

«Вони вбивають наших митців
руйнують музику
спалюють картини
але не можуть знищити
те, що живе в наших серцях
ми будемо пам’ятати
ми будемо творити
навіть серед руїн.»
Цей вірш нагадує про незламність української культури та мистецтва, які продовжують жити.

Микола Вінграновський
Я сьогодні не прийду додому —

Де я?
Я сьогодні в Київ не приїду —
Де я?
Я сьогодні не дивлюсь на тебе —
Де я?
Я сьогодні — вчора й позавчора —
Де я?

Василь Сухомлинський

Я був на далекій чужині, –
Там небо таке ж голубе,
Та тільки нема Батьківщини,
Нема там, Вітчизно, тебе.
Бо в ріднім краю над землею
Чистіша і глибша блакить
І сонце Вітчизни моєї
Яскравіше в небі горить.
Я був на далекій чужині,
Дивився на зорі ясні –
Одні вони в небі осіннім,
Та в серці людськім не одні.
Я очі прекрасні й відверті
В країнах чужих зустрічав,
Та вірним лишився до смерті
Далеким і рідним очам.
Бо в них неповторно – єдине
Єднання думок і чуттів,
Бо в них видно душу людини,
Красиву й правдиву в житті.
Я слухав пісні на чужині –
Хороші думки в тих словах,
Але то не крила орлині,
Що є в наших рідних піснях…

Сергій Жадан

З чого все почалося?
Вона заговорила про мужність і зброю.
В неї навіть не голос – в неї багатоголосся.
Тому, коли вона говорила, мені здалося,
що вона взагалі розмовляє сама з собою.
Так складаючи свої літери й звуки,
що кожне слово спалахувало й мерехтіло.
І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,
здавалося, що переказує Христові муки,
співаючи там, де було зовсім незрозуміло.
Як вона хотіла мені пояснити,
що в кожному з нас є невід’ємна відвага,
що історія – це лише мертві міста й могильні плити,
що майбутнє – це чорна земля й червоні метеорити,
що любов – це вправи для дихання,
пообідня спрага.
А тому потрібно змагатися за можливість разом засинати,
ламати ворожі шеренги за можливість разом
прокидатись,
лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,
ранити шкіру долонь об залізні канати,
цінуючи здатність любити,
ніби найвищу здатність.
Навіть в її неправді була своя міра.
Її чекали попереду радість і вірність,
кров, запечена на рукаві мундира.
Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.
Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.

Ще одне це Ви.Нащо лізете на особистості?

Борис Гуменюк

«Заповіт»

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

Ірина Цілик

Повертайся живим

Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці
І вчися наново жити потому
З перепрошитою вірою в серці.
Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.
Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.
Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.
Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди, а
Вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.
Ні, ця війна не потрібна нікому.
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.

Люба Якимчук

Повертання

нам додому хочеться, туди, де ми посивіли
де небо вливається в вікна потоками синіми
де посадили дерево і виростили сина
де збудували дім, який без нас відсирів
а дорога наша розквітає мінами
ковила й туман прикривають вирви
вертаємось гіркими, не говіркими, винними
нам би мати дім і трохи миру
нам би постояти, подихати сирістю
витягти знімки з альбомів родинних
ми додому їдемо, туди, де ми виросли
нас батьки чекають, могили і стіни
ми підемо й пішки, хоч би були босими…
як не знайдем дому там, де ми залишили
побудуєм дім понад абрикосами
з неба синього, із хмар пишних

Галина Крук
***
Боже, не дай затихнути голосу люті
голосу тих, що в підвалах сидять, забуті,
голосу тих, що залишаться у завалах,
голосу тих, що скрикують в снах нетривалих,
голосу тих, що не можуть склепити повіки,
голосу тих, що безмовні, німі й недорікі,
голосу тих, що помруть від голоду й спраги,
голосу тих, що збирають крихти відваги
голосу тих, що спиняли собою колони,
що закривали собою від куль безборонних
голосу тої, що квилить в нікуди, тої, що кличе,
що проклинає, що в горі ховає обличчя
в тільце дитяче, у синове фото, у мамині речі,
в плечі сутулі, в коліна тремтячі старечі
голосу дому згорілого, голосу крові,
голосу розуму, що сумнівається, хто він
голосу, що проривається через сирени,
що заколисує ще ненароджених і безіменних
дай йому виходу з горла, що здушене страхом,
з міста під обстрілом, з тіла, що станеться прахом,
з серця, що б’ється віднині за кожного, чуй його, Боже,
голос ненависті в світі, де голос любові так мало може

Олена Герасим’юк
***
Отче наш!
Боже України суверенної!
Піднімаю тапик во ім’я Твоє,
називаю у слухавку псевдо Твоє,
кажу: Здрастуйте!
Викликають вас хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.
Це точно Той, що єси на небеси?
Боюсь переплутати в космосі позивні
і потрапити в царство Аллаха чи іудеїв.
Отче наш!
Боже України суверенної!
У нас повалені вишки, не знаю, чи ти прослухав
мої попередні дзвінки, але чорт із ними.
Отче наш!
Якась хуйня із вхідними.
Падає небо, люди летять донизу,
прийми їх до себе, вони перекажуть зміст.
Отче наш!
Нехай буде царство, і сила, і воля твоя,
лише б не стріляли по нас.
Дай нам часу, шприців та джгутів,
гемостатичних бинтів,
декомпресійну голку,
пов’язку на вибите око,
соляру, мішків для смертників,
броню водіям-парамедикам,
щоб довезли живі і здорові
усіх живих і здорових.
Отче наш!
Боже України суверенної!
Дзвонять тобі хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.
Ми згодні на будь-яку волю Твою,
тільки дай нам сил пережити її.
Ми згодні на будь-яке царство Твоє,
аби не було воно царством наших диктаторів,
а з іншого прорвемось,
ми вже стріляні.
Хай буде як на небі, так і на землі,
але не так, як під Іловайськом, коли кров і земля змішались,
не дай так, як під Веселою Горою, коли душі не могли вилізти з-під трупів на Суд Страшний,
якби не Малиш, Валькірія та їхня лопата, були б спізнились до тебе.
Спізнились би Коля, Паша, і навіть Вітя, який вчасно приходив на перші нудні уроки старої школи у селі Голосковичі.
Тому даруй Малишу, Валькірії та їхнім лопатам
щастя, благодаті да здравія на віки вічні.
Отче наш!
Це хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.
Коли це до Тебе долетить – ми вже постаріємо,
війна закінчиться, інша почнеться, ми помремо,
але, як бачиш, не втрачаємо надії.
Наш час летить, мов трос за вагою:
схопити – півбіди,
а спинити захочеш – долоні у кров зітреш.
Я зайняла нашу єдину лінію,
тоненьку чорну ниточку між світом і окопом,
викликаю Бога свого по полівці.
Поки росіяни не перебили.
Поки ніхто не підслухав.
Отче наш!
Не присилай нам хліба насущного,
бо він псується без морозильника,
краще дай нам сигарет з капсулою, механіка толкового і наказ від Генштабу,
бо сидимо тут без наказу.
Отче наш!
Прости нам борги наші!
Ми знайшли тут карти і грали,
а не було чим віддавати,
бо добровольці – миші церковні,
у контрактників карточка, тому
ніхто не програв і ніхто не виграв.
Тільки Саші-зесеушнику на погони шістки накидали ради сміху.
А ворогам нашим не прощай –
вони перші вбили.
Як нам простити, Господи, як нам простити?
Кожен снаряд, кожен набій їх підписаний
нашими іменами:
“это тебе укроп от народа донбасса”
Який ти нахуй Донбас із Владикавказу?
Там від часів таборів не бувало наших!
Отче наш!
Ти же єси, яка тут пизда?
Отче наш, дай наказ і робочі БеКа!
Хай же збудеться воля Твоя на нашій землі.
Даруй нам втрати на обхідні листи,
і у смутні дні,
і у темні дні,
а від нечистого ми вбережемось самі.
І у спокусу застрелитись не введи
ні на цивілці, ні на передовій,
бо деякі з нас поперлись саме за цим.
Отче наш!
Дзвонять тобі хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.
Передавай вітання Духу, Отцю і Сину
на віки вічні, плюс-плюс.
Кінець зв’язку.
Отче вишній!
У нас тут падають вишки.
Отче вишній!
Я знаю, залишилось трішки.
Покинь мене, коли схочеш
поговорити вживу.

Ярина Чорногуз

Воєнна тиша

Тиша приходить гучно, мов скеля,
Що йде до пророка.
Мов гора, перед якою завмирають вживу.
Мов гора, з якої сміються в якомусь убогому анекдоті.
Рай — це момент прозріння й любові,
що триває без тижня вічність.
І ця недовга мить, з якої сміються
В якомусь убогому жарті, розтає і розходиться вітром
Наче траншейна земля по голій шкірі.
Голій шкірі — принесеній не в жертву, а в дар.
Вона і є рай. За нею вигнання.
За нею мовчання. Занадто гучне.
Заходить сонце моє.
Темне сонце моє заходить за скелю,
Ніби за тишу.
Тиша приходить старомодним пісенним
Ритмом серед нечутної січі стріли,
Серед нечутного й звичного свисту кулі.
Тиша приходить гучно, мов велетка,
Важкі її кроки в пустелі висохлих риб,
що стали зміями й ящурами.
Любов віддано. Любов подаровано.
За нею те “разом”, яке хочеться пережити
на самоті, стоїть каменяркою
кількасотлітньою.
Тиша приходить гучно, ніби кількасотлітня
Безперервна війна.
Що складається з вічності кодових голосів
У вічності рацій й шнурів,
Кожен ледь чутний голос хочеться
прирівняти до кулі дрібного калібру,
а потім згадуєш про дві смерті.
Смерть від голосу, що пронизує чорноколо
на коротку мить. І зникає.
І Смерть від кулі, що прошиває хребет та шийну
артерію. На мить крові. На вічність голосу.
І не зникає. А триває по колу.
І просто мовчиш.
Береш на руки те, що належить узяти.
Береш за руку того, кого мусиш узяти.
І йдеш туди, де вже ходжено, і куди досі
Треба комусь іти.
Каменяркою кількасотлітньою
заходить сонце моє.
Темне сонце моє заходить за скелю,
Ніби за тишу.
За тишу світу, за тишу планети,
за тишу моєї країни
заходить сонце моє.
Темне сонце моє.
Сонце воєнної тиші

Вікторія Амеліна

жінка розгублена біля чужого моря
волосся розтріпане, кеди стоптані
шепоче ім’я обвітреними губами
тутешні думають: жінка втратила чоловіка
але я чула ім’я, яке вона вимовляє
це не ім’я чоловіка, це не ім’я дитини
вона стоїть над морем і кличе море
та море теж думає: жінка втратила чоловіка
море не озивається на ім’я незнайоме й дивне
тільки виносить мушлі й каміння гостре
тільки шепоче по-своєму, по-морському:
жінко, він ще до тебе повернеться,
твій Азов

Максим Кривцов
***
“Я поверну собі своє життя
обіцяю”
написано маркером на стіні одного
популярного закладу Києва
там і кава, і тістечка, і модний одяг, намисто, музика та балкони з неймовірним виглядом
я бачив
як туман обіймає хмарочос
ніжно та тихо.
“Любові не існує”
написано на іншому поверсі цього закладу
а ще не існує моря
не існує повітря
не існує снів
і мене
але кава тут добра
знизу хтось дописав:
“Сонце, хто тебе змусив так думати?”
а я розкажу вам, хто:
болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції
міни, які падають поруч
завʼязана туго на шиї мотузка зими
частини людини
розкидані
розгублені по полю
химерно та неохайно
сон, який змушує кричати
дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну
і сонце,
яке заховалось в підвал
бо повітряна тривога
дійсно
хто тебе так змусив думати, сонце?
Коротка відпустка
кілька днів разом з дорогою
я бачусь із друзями
ліплю з глини
вперше за два роки випікаю чизкейк,
який так собі вдався
разом з подругою спостерігаємо,
як кішка зими схопила мишку вулиці
тримає
я можу дихати
дорогу напроти перебігає дівчина
тримаючи за повідець великого худого пса
десь виринають останні поверхи хрущовок
наче плавці батерфляєм
мерехтять гірляндами
ще трохи
і я знову захочу стати частиною
звичайного міста,
вигулювати великого пса,
смажити яєшню,
пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями
це небезпечно
це дуже небезпечно
спокійне життя – це хвороба
викинь ці думки
наче використані бахіли
втікай звідси
у свій бліндаж
у своє болото
у свої міни
я поверну собі життя
я поверну собі життя?
Обіцяю.

Нехай ідуть одвічними шляхами
планети в чорній глибині,
нехай однаково чоло з димами
схиляють в море наші дні,
нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля,
— на бій із вами виступить однині
душа знеможена моя!
Тодось Осьмачка

Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.
Олега Теліга

Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопья со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенья рук, скрещенья ног,
Судьбы скрещенья.
И падали два башмачка
Со стуком на пол.
И воск слезами с ночника
На платье капал.
И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.
На свечку дуло из угла,
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.
Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Пошли нам, Господи, терпенье,
В годину буйных, мрачных дней,
Сносить народное гоненье
И пытки наших палачей.

Дай крепость нам, о Боже правый,
Злодейства ближнего прощать
И крест тяжёлый и кровавый
С Твоею кротостью встречать.

И в дни мятежного волненья,
Когда ограбят нас враги,
Терпеть позор и униженья
Христос, Спаситель, помоги!

Владыка мира, Бог вселенной!
Благослови молитвой нас
И дай покой душе смиренной,
В невыносимый, смертный час…

И, у преддверия могилы,
Вдохни в уста Твоих рабов
Нечеловеческие силы
Молиться кротко за врагов!
Елец, октябрь 1917

Мені дуже щемливий і глибокий цей вірш

Когда-то у нас было задание подготовить и выучить стих, кажется, местного автора. Или мне так помнится, может, вообще другая тема была))) Тогда еще ходили в библиотеки. И вот этот стих я помню до сих пор. Не знаю почему. Прошло больше 20-ти лет, поэтому возможны неточности или что-то пропустила. Но если мне кто-то найдет этот стих, буду благодарна)) Гугл и чаты типа GPT его не знают.

Мені казали дід Кирило - циган
в село прийшов із табором своїм,
стовкли в пісок козацькі коні вигін
і ліз у ніздрі від багаття дим.

Вона несла із виполочі воду,
вся наче вкутана у вранішній росі,
вона пішла по затоках городу,
аж зупинялися й услід дивились всі.

А він вже був заручений з колиска,
у вусі серга висла обідцем,
та він прийшов засватати Марусю
й цигани прокляли його за це.

А їй казали: ’Бог з тобою, Маню,
не буде циган жити на селі,
він циган, Маню, він тебе обманить,
сміятись з тебе будуть люди злі’.

А він прийшов і закатав рукави,
паркан полагодив і сіна накосив
й мою бабусю, молоду й русяву,
навік своїм коханням освятив.

Я -казак, недоношенный ребенок козы;
Я- казак. Мама нацепи мне медали;
Я-казак. Ряженый позор для страны.
В Джубге драли бомжи, дома нагайкою драли...
Ооооооооо, о йе...)))

Как вы будете драпать, суки!
Все бросая и все кляня,
Патетично ломая руки -
’А меня-то за что, меня?
Ну какой я, к херам, агрессор?
Я ж не Путин и не Шойгу!
Я ж не доктор и не профессор -
Что я знаю и что могу?
Мне ваще что хохлы, что греки!
Разбирать их - не мой, блин, труд!
Мне ж сказали - Крым наш навеки!
Кто же знал, что опять наврут?
Мне сказали - и я, не споря,
Верил в новые рубежи!
Я ж все продал, чтоб жить у моря!
И куда мне теперь - в бомжи?!’
Как вы будете бить друг друга -
Локтем, когтем, бедром, багром,
Дочь - мамашу, супруг - супруга,
На последний спеша паром!
Рвать одежду, топтать упавших,
Биться мордами о забор
С обреченностью проигравших,
Осознавших свой приговор,
Как вы будете лезть на стенку,
Получая прикладом в лоб,
А очнувшись - зубрить Шевченко,
Чтоб опять на колени - хлоп!
Но не пустят рабов до рая,
Сколько вы ни лижите плеть,
Лишь потыкают берцем с края
И презрительно бросят: ’Геть’.
Ну а тем, кто в одном исподнем
Все ж сумеет прорваться в порт,
Чтоб по скользким от крови сходням
На последний взобраться борт,
Только более будет тяжко,
И не от тесноты кают,
Просто рушащаяся Рашка -
Это очень плохой приют.
Вам от бублика выйдет дырка,
А возможно - и в голове,
Вас поучит еще Кадырка
Шариату в своей Москве.
А считавших, что только яйца
Круче русской блатной души,
Приспособят пахать китайцы
Целый день за стакан лапши.
Да и собственные бандиты,
Раздражительные весьма,
Будут очень на вас сердиты.
После - голод, зима, чума...
В виде всем подлецам науки,
Завтра вашему - быть таким,
И за вас не впряжется, суки,
Даже Асад и даже Ким.
Пусть хоть всех вас затравят псами
Иль утопят в дерьме параш,
Заслужили вы это сами,
Всей страною вопя: ’Крым наш!’
Ибо подлости - нет прощенья!
Заслужил - что купил, то жуй! -
Не один лишь тиран отмщенье,
Но и каждый его холуй.
Все получите честь по чести,
Вас ничто уже не спасет.
А в бомжи или в грузы 200 -
Это, суки, как повезет.
Юрий Нестеренко
2018

россия – как затычка в бочке.
(Да только кровь там, а не квас.)
Мы есть в любой ’горячей точке’, –
Нет ни одной войны без нас.
Не в правде русский бог, а в силе.
Нам сладок боевой кураж.
Мы Польшу с Гитлером делили
По-братски, лихо, баш на баш.
Потом Прибалтику мы брали.
Страны величие росло...
Нас новые манили дали, –
Вперед, вперед, врагам назло!
Победные звучали марши
Во исполненье всех надежд.
С каким триумфом танки наши
Входили в вольный Будапешт!
Нам наплевать на мненье чье-то.
Мы рулим, прочь с дороги, ну!
Мы гусеницами в два счета
Уняли ’Пражскую весну’.
Нужны нам цели неустанно.
Жгли кишлаки мы ’на ура’.
Те десять лет Афганистана
Для многих – лучшая пора.
И в прошлом варварском, и ныне
В нас дух убийств неистребим.
Не настрелявшись в Украине,
Теперь мы Сирию бомбим.
Мы прем, куда нас не просили.
И страшный близим свой финал.
Нам все вернется – по россии
Небесный плачет Трибунал.

Бившев

Когда умрет последний русский,
Увы, когда-то все умрут,
Тюрьма закроется народов,
россию людям продадут.
И, видя мерзость запустенья,
Сын спросит своего отца:
Что тут за люди раньше жили
И чем прогневали Творца?
Отец, который видел русских
Еще живых, вздохнет в ответ:
Бог дал им более, чем прочим,
Но главный не открыл секрет.
Какой секрет, его ты знаешь?
Его все знали, кроме них.
Точнее, быстро забывали
До бед своих очередных.
Так в чем секрет? Ну ладно, слушай,
И сам его не забывай.
Секрет простой - говна не кушай,
И людям тоже не давай.
Сын удивился,что, так просто?
Конечно, в том то и беда.
Бедняги истину простую
Не понимали никогда.