Какое у Вас стихотворение любимое?

У него не было детей))
А вот ваши родители пели гимн советского союза.

Що ви пхаєте всюди той совок, тема не про нього. Всі тоді примусово співали, мої батьки ненавидять совок.

А чего вы ерепенитесь на человека, который жил век назад и понятия не имел, что будет в будущем?
Ваши батьки ненавидят его сейчас, если бы есенин дожил, то тоже ненавидел бы его.

у Сергія Єсеніна було четверо офіційно визнаних дітей від різних жінок: троє синів та одна донька. Вони народилися у шлюбах або стосунках із Ганною Ізрядновою, Зінаїдою Райх та Надією Вольпін.
Вчіть біографії своїх поетів.

Он их делал по пьяни)

По вашій логіці можна зараз любити Сталіна і Гітлера ?

Ну тим більше, невідомо що з них виросло.

Вообще-то да

Как странно читать стихи Пушкина

Така любителька пушкіна й не взнала ще один перл рашистів маяковського?Освіта підвела.

Терпение
Сорваться эффектнее, чем устоять,
Разбить романтичнее, чем уберечь,
Отречься приятнее, чем настоять,
А самая легкая вещь - умереть.

Мне тоже - нет-нет и захочется прочь:
В какую-то бурю, в какую-то ночь,
И хлопнуть какими-то эдак дверьми
С каким-нибудь ’Эх!’ или ’Дьявол возьми!’

Но нет, не сорвись! Паутину с лица
И ту не сними, словно гостью прими,
Ведь только покуда она не снята,
Почувствуешь, как паутину сплели.

И стану я камнем, и стану я льдом.
И недруг, меня за опору приняв,
Не ведая, кем обернусь я потом,
Пройдет и проедет по мне на конях.

Следы от колес, от сапог, от подков,
Меня зачеркнувшие, я изучать
Внимательно буду...
Во веки веков -
Чтоб со мной не случилось
- молчать!

Во тьме, в неподвижности, где ни огня,
Ни шороха, ни дуновенья окрест,
Как выручил, - боже! - как спас бы меня
Стремительный, гневный, отчаянный жест!

Но в том-то и дело, что дело не в том.
И я заклинаю судьбу:
- Огради
От бурь эту бедную рощу и дом:
Пусть буря останется только в груди.

Новелла Матвеева

І не тягнути на українськи форум псевдолітературу катів України.

Мне кажется люди искусства чувствуют вот эти волны времени. Где-то читала что глобальные большие события. неизменны во всех ветвях времени. Во всех параллельных реальностях. И вот от этих событий расходятся волны не только в в будущее но и в прошлое. Акак правило люди искусства очень восприимчивы к этому они сначала пишут стих или рисуют картину а потом это происходит.

кастрюли зашли в чат и устроили полит срач.
ну що за недолугі персонажі

Семенко Михайль – Патагонія


Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
Умиратиму — життя буде мерти,
Не маятиме стяг.
Я молодим, молодим умру —
Бо чи стану коли старим?
Залиш, залиш траурну гру.
Розсип похоронні рими.
Я умру, умру в Патагонії дикій,
Бо належу огню й землі.
Рідні мої, я не чутиму ваших криків,
Я — нічий, поет світових слів.
Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа.

Прелестно🤍

Василь Стус – Сто років як сконала Січ…
1963 р.


Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

Ти знаєш, що ти – людина? – Василь Симоненко

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Что странного, он признанный гений мировой классики)
Странно в теме выглядят стихи с матами

Російським кастрюлям тут не раді.

Максим Кривцой друг Далі
Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи м´яч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
Мої Ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє бідненький
мої зміні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.

Ілля Чернілевський
Життя, що шугнуло патроном в калюжу

Життя, яке кожен із нас ще не виборов

Життя, що спростовує звичні нам виміри
Надія у квіточці на бездоріжжі
Думки, що поставив я на запобіжник
Приціл, що шукає пожадливо цятку.
Ми знов переможемо.
Я обіцяю.

Валерій Пузік
якщо це правда то…
як тебе знайти…
Я був живий…
ЧОРНИМ ВОРОНОМ
цей вірш проросте травою…
Тримай, чуєш, тримай…
слово твоє…
серед усіх доріг…
падають падають зорі…
прапори…
на літературних фестивалях часто запитують…
море солоне – море печалі…
Трава говорила…
коли народилася дівчинка…
ким ти станеш коли виростеш…
йти навпростець горами…
історія що пишеться кров’ю…
і коли Бог чекає ранкового зведення…
землі моєї країни…
бездомними псами…

Олена Герасим´юк
Я - поет, яка пише невидимі вірші
для вбитих моїх читачів
Я стою і читаю нові свої вірші на сцені
Драматичного театру у місті Маріуполі,
розбитого вщент
російськими авіабомбами
Я стою на сцені, якої
вже не існує, яка
вже не сцена - могила,
під нею
поховано заживо тисячі
чоловіків, жінок та їхніх дітей -
і мертвих, і живих, і навіть ненароджених
Війна це оркестрова яма поезії
І звучить незриме її мистецтво
прошиваючи наскрізь усіх нас осколками,
розриваючи тіло книг і людей, які їх читають,
звучить мистецтво війни так гучно, що не
перекричати його оваціями
Звучить мистецтво війни із горла
російських танків та артилерії -
і моя українська поезія
то лиш пісня відчаю, яка хоче бути гучнішою
за вибухи їхньої імперії
гучнішою за треноси смертей
гучнішою за мовчання мертвих
та оціпеніння живих
Моя поезія бажає бути
гучнішою за співчуття безпечного світу,
за мовчання мешканців мирних континентів, на яких
не було воєн уже сторіччями
за мовчання тих, хто дивиться на нас через кордони,
хто стоїть безпечно по той бік свободи і дивиться
на розгубленого поета, що читає вірші на розбомбленій сцені,
у місті, якого вже не існує на світі,
лиш на картах світу, якого теж уже не існує -
уся планета полягла
у моїй країні полягла уся планета -
під російськими авіабомбами
дощенту
Ви - глядачі і ви дивитесь на сцену Драматичного театру
у місті Маріуполі,
з-під якої лунає хор тисяч, покритих уламками заживо,
ви слухаєте голоси тих, із ким я розмовляю спільною мовою крові -
живу з ними спільною душею,
із ким спільним болем розмовляю
і думаєте:
ось це - поезія
ось це - розвага
ось це - іграшка, якою можна гратись навіть тоді,
коли вона вже лежить у крові на площі
розбомбленій посеред вокзалу - єдиної
надії тут вижити
Я стою і читаю нові свої вірші на розбитій сцені
Драматичного театру у місті Маріуполі,
але це вже не вірші
Так опроявлюється через голос українського поета
чорна симфонія геноциду
Така лиш лунає поезія
з оркестрової ями війни
І покривається попелом тиші

Ярина Чорногуз

як тихо ви пішли...
прихований у мережі вірш ваших життів
стихає і згасає сонце моє
вам услід
мова втрачає герметику образів
слова укотре втрачають потрібність
коли дивлюся на три одужковані крапки
на позначення ваших життів
відданих за світло
хоч би трохи того світла нам
не втратити ніколи
хто порахує вас, пам´ятаючи що цифра зрештою
не має значення у тому рахунку
де один — це одне життя
один вид очами з землі на сонце
одні обійми що вартують сонця і світу
яка глибока ця яма з двох кінців
у якій я — божевільний двійник
що дивиться на схід і глибоко вниз
я хочу розповісти вам хоч трохи про любов
яку вам так і не оповіли
але усе що лишається від слів —
прозріння
як тихо ви пішли...

ще мій улюблений :

Зима цього року — наче старі погреби
Темна, похмура, повна вологи й журби
Посеред тої зими розлігся сільський базар
Там баба Надька хоче купить картуза
Бабі Надьці наснився її дід Іван
Геть молодий, років зо двадцять два
Дід усміхався, сяяло сонце, шуміли гаї
Дід дивився на бабу замріяно, наче вперше побачив її
Дід стояв серед лугу, навколо цвів молочай
Дід сказав: «Надю, моє золоте дівча!
Іди поцілую тебе, іди пригорну
Всеньке життя я кохав тільки тебе одну!»
Раптом насунулись хмари і почалася гроза
Дід забідкався: «Надю, у мене ж нема картуза»
А тоді випав сніг і розсипався по землі
Баба прокинулась.
Баба лежала купою снігу в ранковій імлі
Над базаром висять насуплені небеса
Тут продається чарзілля і ковбаса
І філософські камені, й квашені огірки
І еліксири, що повернуть молоді роки
Кажуть, можна купити кохання, чисте, наче роса
І ще на базарі можна купить картуза
Картузи продає баба Манька, закутана у хустки
Голос у неї прокурений і хрусткий
Манька говорить: «Надько, віриш мені чи ні
Бачила я Івана твого уві сні
Він стояв серед поля й навколо така благодать
І каже мені — Маню, хочу тебе осюди забрать
І обійняв мене так, як умів лише він один
Надько, хіба ж ти не знала, що він до мене ходив?
То ж про нас все село й увесь хутір гудів
Твій Іван обіцявся по мене прийти через сорок днів»
Баба Манька сміялась, мекаючи, як коза
Баба Надька стояла серед базару, стискаючи картуза
Уночі падав сніг і загоював рани на тілі землі
Тихо було, як буває під час снігопаду в селі
Люди спали спокійно, як гори, що їх укриває сніг
Баба Надька все думала: «Іване, як же ти міг
Я ж тебе так кохала, що солов´ї прилітали слухать мої пісні
Я ж була така ніжна, як ліс, що прокидається навесні
Я ж була гаряча й безмежна, як поле, що у червні чекає дощу
Якщо Маньку першою забереш — я тобі не прощу»
Баба заснула.
Залишалося сорок днів до кінця цієї зими
Справжнє кохання не помирає. Помираємо тільки ми

Від 2019 року і до сьогодні для мене актуальним є цей автор

Был брошен пёс,у леса зимним днём.
Привязан накрепко,на смерть,наверняка.
Его потуже затянув ремнём,
Погладила предателя рука.
- Ты стар приятель,мне уже не нужен.
И прочь ушёл...Сказав ему не лай!
И долго слышал пёс сквозь завыванье стужи
Предательское слово- Охраняй!
Он охранял,и день,и два,неделю...
И вера покидала его сердце.
И мысленно твердя- Нет,нет,не верю.
Словами этими пытался он согреться.
И пёс завыл,тоскливо без надежды,
Завыл от боли,голода,и горя.
И вьюга стала не такой как прежде,
Затихла в унисон собаке вторя.
А у излучины застывшей речки,
В домишке продуваемом ветрами.
Сидел старик у разожёной печки,
И шевелил иссохшими губами.
Читал он письма,что истёрло время,
Уж букв не видно...Знает наизусть
Сыны писали...А теперь забыли
И давит сердце старческое грусть.
Вдруг уловил он сквозь порывы ветра,
Какойто плач надрывный и тревожный.
- Наверно где то ветром ломит ветку..
Да нет...Но как...Нет это невозможно!
Старик прислушался кляня погоду,
-В такое лихо,и душа живая?
Шагнул за дверь,и чуть прибавил ходу
Металась вьюга,песню смерти напевая.
Он шёл на вой,почти во тьме,без силы,
Дошёл... На ощупь...Обомлел- собака!
Привязана? Да как же ? Пёсик,милый!
Сдавило сердце,и старик заплакал.
Замёрзшими,дрожащими руками,
Пытался развязать замёрзший узел.
Утихла вьюга,встал рассвет как пламя
И пёс к ногам его пополз на пузе.
И суетился дед,как перед гостем.
Накладывая кашу- Не богат...
Как будто извиняясь- Нету кости...
И усмехнулся сам бы был бы рад...
А по весне,по узенькой тропинке,
На ту опушку где дуб старый рос
Они как в гости,часто приходили...
Седой старик,и рядом старый пёс...

А я люблю этот. Вечно себя одергиваю им, так как по натуре сильная женщина :).
Роберт Рождественский — Будь, пожалуйста, послабее
Будь, пожалуйста, послабее.
Будь, пожалуйста.
И тогда подарю тебе я
чудо запросто.
И тогда я вымахну — вырасту,
стану особенным.
Из горящего дома вынесу
тебя, сонную.
Я решусь на все неизвестное,
на все безрассудное —
в море брошусь, густое, зловещее,
и спасу тебя!..
Это будет сердцем велено мне,
сердцем велено...
Но ведь ты же сильнее меня,
сильней и уверенней!
Ты сама готова спасти других
от уныния тяжкого,
ты сама не боишься ни свиста пурги,
ни огня хрустящего.
Не заблудишься, не утонешь,
зла не накопишь,
не заплачешь и не застонешь,
если захочешь.
Станешь плавной и станешь ветреной,
если захочешь...
Мне с тобою — такой уверенной —
трудно очень.

этот стих тоже очень нравится.