Дюагональ• 26 февраля в 01:12
Какое у Вас стихотворение любимое?
Я со школы помню только этот. Помню задали на литературе выбрать один стих и выучить, выбрала этот. Такой грустный и жизненный одновременно 🥀
Киньте Ваши любимые стихи, охота почитать
Киньте Ваши любимые стихи, охота почитать
показать весь текст
45
26
8
5
3
2
262
0
Тем ге менее вы ненавидите человека который ничего не сделал плохого, а родителей которые носили галстуки, пели гимн советского союза, служили в са - нет, то другое?
4
2
1
Гліб Бабіч ’Янголятка’
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка, Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога. Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?» Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу. А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний, Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму. Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний. «Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!» Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома. Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта? «Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома. Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…» Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю - Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота? Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю? Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота? Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть. З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю. Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо. Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю. Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите. «Бачиш, янголе, ось і з’ясовано- хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки. Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти. Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків. Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко. Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв. Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки. Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.» Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку . Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу. Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка, А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка, Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога. Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?» Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу. А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний, Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму. Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний. «Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!» Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома. Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта? «Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома. Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…» Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю - Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота? Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю? Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота? Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть. З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю. Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо. Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю. Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите. «Бачиш, янголе, ось і з’ясовано- хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки. Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти. Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків. Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко. Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв. Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки. Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.» Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку . Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу. Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка, А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.
4
3
1
Гліб Бабіч
А що в мене є? Та все. Ти навіть не уявляєш.
Кажеш, війна несе – що ти бачиш, коли стріляєш?
Те, що я бачу в приціл, не є картиною світу,
Бо яка в тебе ціль – таке ти і сплатиш мито.
Ось, я - бороню своє. Плачу своїм і собою.
Що там у мене є? На чотириста метрів бою? -
Люди, що люблять, бісяться, ненавидять, і байдужі,
Гострий уламок місяця, що лежіть у калюжі,
Тихе слово «люблю», не сказане, бо не на часі.
Небо із кришталю, а крізь пролітає трасер.
Червоний колір піску, на дуже потертих берцях,
Куля на ланцюжку, що влучила мимо серця,
Мій портал – телефон. В країни і краєвиди.
Зброя, мов фараон – бо взята із піраміди.
Вода у руслі окопів, як дельта у Амазонки,
Париж, ресторан, Європа – у м’ятій банці тушонки.
А що в мене є? Та все. Ти навіть не уявляєш.
Кажеш, війна несе – що ти бачиш, коли стріляєш?
Те, що я бачу в приціл, не є картиною світу,
Бо яка в тебе ціль – таке ти і сплатиш мито.
Ось, я - бороню своє. Плачу своїм і собою.
Що там у мене є? На чотириста метрів бою? -
Люди, що люблять, бісяться, ненавидять, і байдужі,
Гострий уламок місяця, що лежіть у калюжі,
Тихе слово «люблю», не сказане, бо не на часі.
Небо із кришталю, а крізь пролітає трасер.
Червоний колір піску, на дуже потертих берцях,
Куля на ланцюжку, що влучила мимо серця,
Мій портал – телефон. В країни і краєвиди.
Зброя, мов фараон – бо взята із піраміди.
Вода у руслі окопів, як дельта у Амазонки,
Париж, ресторан, Європа – у м’ятій банці тушонки.
4
Гліб Бабіч
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
5
Мне нравилась поезия Бернса. И ещё Шиллер и Гете. Особенно про мальчика, который ехал с отцом через лес и боялся
Из наших только Шевченко
Из наших только Шевченко
1
Коли буду я навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
я для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
і життя моє піде мрякою,
я для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
6
Любви моей ты боялся зря —
Не так я сильно люблю.
Мне было довольно видеть тебя,
Встречать улыбку твою.
И если ты уходил к другой,
Или был неизвестно где,
Мне было довольно того, что твой
Плащ висел на гвозде.
Когда же, мой мимолетный гость,
Ты умчался, новой судьбы ища,
Мне было довольно того, что гвоздь
Остался после плаща.
Теченье дней, шелестенье лет,
Туман, ветер и дождь.
А в доме события — страшнее нет:
Из стенки вынули гвоздь.
Туман, ветер, и шум дождя,
Теченье дней, шелестенье лет,
Мне было довольно, что от гвоздя
Остался маленький след.
Когда же и след от гвоздя исчез
Под кистью старого маляра,
Мне было довольно того, что след
Гвоздя был виден вчера.
Любви моей ты боялся зря.
Не так я сильно люблю.
Мне было довольно видеть тебя,
Встречать улыбку твою.
И в тёплом ветре ловить опять
То скрипок плач, то литавров медь…
А что я с этого буду иметь,
Того тебе не понять.
Не так я сильно люблю.
Мне было довольно видеть тебя,
Встречать улыбку твою.
И если ты уходил к другой,
Или был неизвестно где,
Мне было довольно того, что твой
Плащ висел на гвозде.
Когда же, мой мимолетный гость,
Ты умчался, новой судьбы ища,
Мне было довольно того, что гвоздь
Остался после плаща.
Теченье дней, шелестенье лет,
Туман, ветер и дождь.
А в доме события — страшнее нет:
Из стенки вынули гвоздь.
Туман, ветер, и шум дождя,
Теченье дней, шелестенье лет,
Мне было довольно, что от гвоздя
Остался маленький след.
Когда же и след от гвоздя исчез
Под кистью старого маляра,
Мне было довольно того, что след
Гвоздя был виден вчера.
Любви моей ты боялся зря.
Не так я сильно люблю.
Мне было довольно видеть тебя,
Встречать улыбку твою.
И в тёплом ветре ловить опять
То скрипок плач, то литавров медь…
А что я с этого буду иметь,
Того тебе не понять.
3
1
Коли кацап заходив в нашу хату,
Бідою це кінчалося для нас.
Приходив грабувати і вбивати,
В часи Мазепи і в недавній час.
Згадай Батурин, спалений дощенту,
Заколотих штиками немовлят.
Такі трагічні і страшні моменти
З історії ще досі нам ятрять.
Не можна пробачати і забути
Всіх злодіянь московської орди,
Як стали Фермопілами* в нас Крути,
Бо призведе байдужість до біди.
Московський чобіт перетис нам горло
Вбирати кров земля вже не могла.
Забрали збіжжя, щоб замовкли жорна,
Хребет ламали нашого села.
Життя ламали, долі і надії,
Голодомор створили у краю
Де споконвіку жили гречкосії,
Зробили пекло у земнім раю.
Голодомор, вбивали, катували,
Вивозили на північ, в табори,
В Сибір з дітьми малими виселяли –
Реалії радянської пори.
Нас кидали в атаку тисячами,
Лише з кусками цегли у руках…
І дно Дніпра, засіяне кістками,
Ховає в собі досі весь цей жах.
Мільйони закатованих та вбитих
Вина яких була лише у тім,
Що народились жити та любити
І душу українську Бог дав їм.
Звести зі світу, душу розтоптати
Катам московським так і не вдалось.
Про ці страхіття треба пам’ятати,
Страшну ціну сплатити довелось.
Бо ворог свої спроби не полишив.
В умовах вже гібридної війни
Цинічним став, підступним і підлішим,
А в звірствах завжди славились вони.
Тому усі, хто каже про братерство,
Міфічну дружбу і якусь рідню
У собі мають гени людожерства
І нам готують нову западню.
Тож будьмо пильні. В пам’яті народу
Хай закарбується назавжди постулат –
Одвічний ворог в нас живе зі сходу,
А московіт – ніякий нам не брат.
Мирослав Вересюк
30.08.2018 р.
Бідою це кінчалося для нас.
Приходив грабувати і вбивати,
В часи Мазепи і в недавній час.
Згадай Батурин, спалений дощенту,
Заколотих штиками немовлят.
Такі трагічні і страшні моменти
З історії ще досі нам ятрять.
Не можна пробачати і забути
Всіх злодіянь московської орди,
Як стали Фермопілами* в нас Крути,
Бо призведе байдужість до біди.
Московський чобіт перетис нам горло
Вбирати кров земля вже не могла.
Забрали збіжжя, щоб замовкли жорна,
Хребет ламали нашого села.
Життя ламали, долі і надії,
Голодомор створили у краю
Де споконвіку жили гречкосії,
Зробили пекло у земнім раю.
Голодомор, вбивали, катували,
Вивозили на північ, в табори,
В Сибір з дітьми малими виселяли –
Реалії радянської пори.
Нас кидали в атаку тисячами,
Лише з кусками цегли у руках…
І дно Дніпра, засіяне кістками,
Ховає в собі досі весь цей жах.
Мільйони закатованих та вбитих
Вина яких була лише у тім,
Що народились жити та любити
І душу українську Бог дав їм.
Звести зі світу, душу розтоптати
Катам московським так і не вдалось.
Про ці страхіття треба пам’ятати,
Страшну ціну сплатити довелось.
Бо ворог свої спроби не полишив.
В умовах вже гібридної війни
Цинічним став, підступним і підлішим,
А в звірствах завжди славились вони.
Тому усі, хто каже про братерство,
Міфічну дружбу і якусь рідню
У собі мають гени людожерства
І нам готують нову западню.
Тож будьмо пильні. В пам’яті народу
Хай закарбується назавжди постулат –
Одвічний ворог в нас живе зі сходу,
А московіт – ніякий нам не брат.
Мирослав Вересюк
30.08.2018 р.
7
1
1
А из современного, мне очень импонируют стихи Мартины Макеевой
Ты сказал мне:
• Хочу сделать тебе подарок!
Проси всё, о чём мечтала ты:
Часы, кольца, автомобили любых марок,
Обложки глянцев, титулы конкурсов красоты
Я долго думала, о чем же попросить
Не каждый день такую роскошь предлагают
Решила даже википедию спросить,
О чём обычно девушки мечтают
И попросила...
письмо написаное от руки
Букет маков и всегда отвечать на мои звонки
Ещё попросила любить и заботиться обо мне
И ты... от ужаса окаменел
Даже решил ещё раз переспросить:
• Может все-таки лучше машина?
Жаль, что ты привык за любовь платить
Богатый бедный мужчина...
Ты сказал мне:
• Хочу сделать тебе подарок!
Проси всё, о чём мечтала ты:
Часы, кольца, автомобили любых марок,
Обложки глянцев, титулы конкурсов красоты
Я долго думала, о чем же попросить
Не каждый день такую роскошь предлагают
Решила даже википедию спросить,
О чём обычно девушки мечтают
И попросила...
письмо написаное от руки
Букет маков и всегда отвечать на мои звонки
Ещё попросила любить и заботиться обо мне
И ты... от ужаса окаменел
Даже решил ещё раз переспросить:
• Может все-таки лучше машина?
Жаль, что ты привык за любовь платить
Богатый бедный мужчина...
3
2
1
Я спросил сегодня у менялы,
Что дает за полтумана по рублю,
Как сказать мне для прекрасной Лалы
По-персидски нежное «люблю»?
Я спросил сегодня у менялы
Легче ветра, тише Ванских струй,
Как назвать мне для прекрасной Лалы
Слово ласковое «поцелуй»?
И еще спросил я у менялы,
В сердце робость глубже притая,
Как сказать мне для прекрасной Лалы,
Как сказать ей, что она «моя»?
И ответил мне меняла кратко:
О любви в словах не говорят,
О любви вздыхают лишь украдкой,
Да глаза, как яхонты, горят.
Поцелуй названья не имеет,
Поцелуй не надпись на гробах.
Красной розой поцелуи веют,
Лепестками тая на губах.
От любви не требуют поруки,
С нею знают радость и беду.
«Ты — моя» сказать лишь могут руки,
Что срывали черную чадру.
Что дает за полтумана по рублю,
Как сказать мне для прекрасной Лалы
По-персидски нежное «люблю»?
Я спросил сегодня у менялы
Легче ветра, тише Ванских струй,
Как назвать мне для прекрасной Лалы
Слово ласковое «поцелуй»?
И еще спросил я у менялы,
В сердце робость глубже притая,
Как сказать мне для прекрасной Лалы,
Как сказать ей, что она «моя»?
И ответил мне меняла кратко:
О любви в словах не говорят,
О любви вздыхают лишь украдкой,
Да глаза, как яхонты, горят.
Поцелуй названья не имеет,
Поцелуй не надпись на гробах.
Красной розой поцелуи веют,
Лепестками тая на губах.
От любви не требуют поруки,
С нею знают радость и беду.
«Ты — моя» сказать лишь могут руки,
Что срывали черную чадру.
3
2
Мы с тобою лишь два отголоска:
Ты затихнул, и я замолчу.
Мы когда-то с покорностью воска
Отдались роковому лучу.
Это чувство сладчайшим недугом
Наши души терзало и жгло.
Оттого тебя чувствовать другом
Мне порою до слез тяжело.
Станет горечь улыбкою скоро,
И усталостью станет печаль.
Жаль не слова, поверь, и не взора, -
Только тайны утраченной жаль!
Ты затихнул, и я замолчу.
Мы когда-то с покорностью воска
Отдались роковому лучу.
Это чувство сладчайшим недугом
Наши души терзало и жгло.
Оттого тебя чувствовать другом
Мне порою до слез тяжело.
Станет горечь улыбкою скоро,
И усталостью станет печаль.
Жаль не слова, поверь, и не взора, -
Только тайны утраченной жаль!
3
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщино, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.
Прощавайте, сині гори, білії сніги,
Прощавайте, темні звори й світлії луги!
Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,
Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї!
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщино, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.
Прощавайте, сині гори, білії сніги,
Прощавайте, темні звори й світлії луги!
Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,
Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї!
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
3
И скучно и грустно, и некому руку подать
В минуту душевной невзгоды…
Желанья!.. Что пользы напрасно и вечно желать?..
А годы проходят — все лучшие годы!
Любить… Но кого же?.. На время — не стоит труда,
А вечно любить невозможно.
В себя ли заглянешь? — там прошлого нет и следа:
И радость, и муки, и всё там ничтожно…
Что страсти? — ведь рано иль поздно их сладкий недуг
Исчезнет при слове рассудка;
И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг, –
Такая пустая и глупая шутка…
Лермонтов
В минуту душевной невзгоды…
Желанья!.. Что пользы напрасно и вечно желать?..
А годы проходят — все лучшие годы!
Любить… Но кого же?.. На время — не стоит труда,
А вечно любить невозможно.
В себя ли заглянешь? — там прошлого нет и следа:
И радость, и муки, и всё там ничтожно…
Что страсти? — ведь рано иль поздно их сладкий недуг
Исчезнет при слове рассудка;
И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг, –
Такая пустая и глупая шутка…
Лермонтов
3
1
Какие опилки у вас в голове? Пушкин умер в 1837 году!
При чем тут он и война
Вот уж точно иногда лучше молчать чем говорить) Пропаганда - она такая...
При чем тут он и война
Вот уж точно иногда лучше молчать чем говорить) Пропаганда - она такая...
4
2
2
1
Лермонтова люблю найбільше, відривок клятви Демона до Тамари. А для підняття настрою читаю депресяшки:
- ’ты как май прекрасна, как дитя светла, но меня смущают ступа и метла’;
- ’Надо же приснится всякая херня, прямо на работе среди бела дня’;
- ’я почистил карму выхожу в астрал, но пришлось вернуться кот опять насрал’.
- ’ты как май прекрасна, как дитя светла, но меня смущают ступа и метла’;
- ’Надо же приснится всякая херня, прямо на работе среди бела дня’;
- ’я почистил карму выхожу в астрал, но пришлось вернуться кот опять насрал’.
2
2
Когда моя звезда сорвется с неба,
Нарушив равновесие планет ,
На белый лист сияющего снега
Спокойно ляжет чей-то новый след.
В тот час вершатся в мире перемены,
Как на земле в любое время дня.
И боль моя покажется мгновенной,
Как вплеск волны, ударившей меня.
Качнутся в небе знаки зодиака,
Вздохнет трава, под ветром шелестя,
И на границе пламени и мрака,
Родится день, как новое дитя.
В тот час ты молча встанеш среди ночи,
На сердце будет зябко и темно.
И вдруг увидишь, как одна из точек,
Взмахнув по небу, канет за окно
Нарушив равновесие планет ,
На белый лист сияющего снега
Спокойно ляжет чей-то новый след.
В тот час вершатся в мире перемены,
Как на земле в любое время дня.
И боль моя покажется мгновенной,
Как вплеск волны, ударившей меня.
Качнутся в небе знаки зодиака,
Вздохнет трава, под ветром шелестя,
И на границе пламени и мрака,
Родится день, как новое дитя.
В тот час ты молча встанеш среди ночи,
На сердце будет зябко и темно.
И вдруг увидишь, как одна из точек,
Взмахнув по небу, канет за окно
3
2
Колись я не читатиму казки…..
Колись я не читатиму казки,
Не буду цілувати діток рани.
Я знаю, швидко пролетять роки,
І більше не захочуть діти мами!
Колись піти я зможу вже без них.
За руку теж не буду їх тримати.
Та знаю, що і серед днів таких
За них я буду, все ж, переживати!
Колись не буде: “мама, йди сюди…”
Колись не буде: “мама, йдем гуляти…”
Колись не буде” “мама, щось купи…”
Не буде: “мама, ми вже хочем спати…”
Колись сімейні фото на стіні
Про будні й свята діток нагадають!
А зараз сонно просять увісні:
“Накрий… Бо наші ніжки замерзають!”
Колись у мене буде вільний час
Колись для себе зможу щось зробити.
Та знаю, що думками повсякчас
Дітьми я буду безперечно жити!
То ж поки ще мене біля дверей
Чекають найдорожчі дві людини,
Біжу в обійми до своїх дітей
Й радію їх дитинством щохвилини!
Автор: Христина Кравчишин
Колись я не читатиму казки,
Не буду цілувати діток рани.
Я знаю, швидко пролетять роки,
І більше не захочуть діти мами!
Колись піти я зможу вже без них.
За руку теж не буду їх тримати.
Та знаю, що і серед днів таких
За них я буду, все ж, переживати!
Колись не буде: “мама, йди сюди…”
Колись не буде: “мама, йдем гуляти…”
Колись не буде” “мама, щось купи…”
Не буде: “мама, ми вже хочем спати…”
Колись сімейні фото на стіні
Про будні й свята діток нагадають!
А зараз сонно просять увісні:
“Накрий… Бо наші ніжки замерзають!”
Колись у мене буде вільний час
Колись для себе зможу щось зробити.
Та знаю, що думками повсякчас
Дітьми я буду безперечно жити!
То ж поки ще мене біля дверей
Чекають найдорожчі дві людини,
Біжу в обійми до своїх дітей
Й радію їх дитинством щохвилини!
Автор: Христина Кравчишин
5
Уста говорять: ’Він навіки згинув’
А серце каже: ’Ні, він не покинув’...
Ти чуєш, як тремтить струна тремтяча
Тремтить, бринить, немов сльоза гаряча...
Тут, в глибині, і б´ється враз зі мною:
Я тут, я завжди тут, я все з тобою...
А серце каже: ’Ні, він не покинув’...
Ти чуєш, як тремтить струна тремтяча
Тремтить, бринить, немов сльоза гаряча...
Тут, в глибині, і б´ється враз зі мною:
Я тут, я завжди тут, я все з тобою...
1
Ну і улюблене, хоч і загальновідоме:
А я буду крізь сльози сміятись
Серед лиха співати пісні
Без надії таки сподіватись
Жити хочу! Геть думи сумні!
А я буду крізь сльози сміятись
Серед лиха співати пісні
Без надії таки сподіватись
Жити хочу! Геть думи сумні!
1
Ответ дляНе їм після шостої
Какие опилки у вас в голове? Пушкин умер в 1837 году!
При чем тут он и война
Вот уж точно иногда лучше молчать чем говорить) Пропаганда - она такая...
При чем тут он и война
Вот уж точно иногда лучше молчать чем говорить) Пропаганда - она такая...
Видно читачку пушкіна.Який хвалив царя петра і проклинав Мазепу в своїй поємі Полтава.Урод кацапський.Яка пропаганда?Пушкін свідомий ворог України.Почитайте поєму.
3
3
3
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Похожие темы:
Комментарии к ответу