Текст - не мій, але дуже відгується, бо дуже знайомо....
Погоджуюсь із кожним словом.
-------------
Коли Андрійку було два роки, і ми щойно дізналися про аутизм, я думала, що варто лише побігти, і у цьому спринті ми точно будемо швидші за нього.
Поступово я зрозуміла, що аутизм - це не спринт, а марафон. Марафон довгий, часто виснажливий, і бігти його ми будемо завжди. Саме тому так важливо рівномірно розподілити сили і дихання.
Аутизм не має опції «прогнозованість». Ти ніколи не можеш навіть приблизно уявити, яким буде ваше майбутнє. Коли заговорить і чи заговорить узагалі? Коли піде в школу і чи піде в школу взагалі? Яку професію зможе опанувати і чи зможе узагалі? Це життя з великою кількістю невідомих, де чітко відомо лише одне: ти безумовно любиш свою дитину, а дитина безумовно любить тебе. І це, напевно, те саме найважливіше.
Коли ти припиняєш з аутизмом боротися, починаєш його розуміти. Коли ти припиняєш його романтизувати або демонізувати, починаєш бачити, що він різний. Коли ти виходиш за межі своєї бульбашки, помічаєш, як багато таких дітей. Сьогодні, у Всесвітній день поширення інформації про аутизм, я хочу сказати кілька важливих речей:
1. Не помічати аутизм неможливо. Цифри кажуть: РАС має кожна 36-та дитина. І з кожним роком кількість тільки росте. А отже, ми мусимо вчитися аутизм розуміти. Ставати чуйнішими, ставати відкритішими до інакшості, та що там - бути просто людьми.
2. Навколо нас тисячі родин, які виховують дітей з аутизмом. І через нашу байдужість (в кращому разі), а часом осуд або агресію щодо їхніх дітей, цілі сімʼї аутизуються. Обирають ставати відлюдниками, уникати соціуму, аби тільки не відчувати на собі це неприйняття. Часто батьки навіть гуляють зі своїми дітьми пізно ввечері, щоби їх ніхто не бачив і не займав.
3. Діти з аутизмом не обирали собі цей розлад. У тому, що їх мозок працює дещо інакше, їхньої провини нема. Як і провини їхніх батьків. Думайте про це, коли уникаєте їх на дитячих майданчиках, робите зауваження в транспорті чи обурюєтесь появі в класах чи дитсадках поряд з вашими, «нормальними», дітьми.
4. Бути відкритим до інакшості, бути готовим її пізнати і зрозуміти - це ознака емоційного інтелекту, людяності та емпатії.
5. Найкраще, що можна зробити в день поширення інформації про аутизм, це інформацію про аутизм поширити.
Минулого року я записала і змонтувала для Голоси дітей 21 епізод подкасту про аутизм «Літера А». 21 важлива розмова. Аутизм розібраний на молекули. Лишаю посилання в коментарях. Слухайте і поширюйте.
На фото найніжніший в світі хлопчик і наш з Sergii Pshenychniyвеликий вчитель і провідник❤️
Погоджуюсь із кожним словом.
-------------
Коли Андрійку було два роки, і ми щойно дізналися про аутизм, я думала, що варто лише побігти, і у цьому спринті ми точно будемо швидші за нього.
Поступово я зрозуміла, що аутизм - це не спринт, а марафон. Марафон довгий, часто виснажливий, і бігти його ми будемо завжди. Саме тому так важливо рівномірно розподілити сили і дихання.
Аутизм не має опції «прогнозованість». Ти ніколи не можеш навіть приблизно уявити, яким буде ваше майбутнє. Коли заговорить і чи заговорить узагалі? Коли піде в школу і чи піде в школу взагалі? Яку професію зможе опанувати і чи зможе узагалі? Це життя з великою кількістю невідомих, де чітко відомо лише одне: ти безумовно любиш свою дитину, а дитина безумовно любить тебе. І це, напевно, те саме найважливіше.
Коли ти припиняєш з аутизмом боротися, починаєш його розуміти. Коли ти припиняєш його романтизувати або демонізувати, починаєш бачити, що він різний. Коли ти виходиш за межі своєї бульбашки, помічаєш, як багато таких дітей. Сьогодні, у Всесвітній день поширення інформації про аутизм, я хочу сказати кілька важливих речей:
1. Не помічати аутизм неможливо. Цифри кажуть: РАС має кожна 36-та дитина. І з кожним роком кількість тільки росте. А отже, ми мусимо вчитися аутизм розуміти. Ставати чуйнішими, ставати відкритішими до інакшості, та що там - бути просто людьми.
2. Навколо нас тисячі родин, які виховують дітей з аутизмом. І через нашу байдужість (в кращому разі), а часом осуд або агресію щодо їхніх дітей, цілі сімʼї аутизуються. Обирають ставати відлюдниками, уникати соціуму, аби тільки не відчувати на собі це неприйняття. Часто батьки навіть гуляють зі своїми дітьми пізно ввечері, щоби їх ніхто не бачив і не займав.
3. Діти з аутизмом не обирали собі цей розлад. У тому, що їх мозок працює дещо інакше, їхньої провини нема. Як і провини їхніх батьків. Думайте про це, коли уникаєте їх на дитячих майданчиках, робите зауваження в транспорті чи обурюєтесь появі в класах чи дитсадках поряд з вашими, «нормальними», дітьми.
4. Бути відкритим до інакшості, бути готовим її пізнати і зрозуміти - це ознака емоційного інтелекту, людяності та емпатії.
5. Найкраще, що можна зробити в день поширення інформації про аутизм, це інформацію про аутизм поширити.
Минулого року я записала і змонтувала для Голоси дітей 21 епізод подкасту про аутизм «Літера А». 21 важлива розмова. Аутизм розібраний на молекули. Лишаю посилання в коментарях. Слухайте і поширюйте.
На фото найніжніший в світі хлопчик і наш з Sergii Pshenychniyвеликий вчитель і провідник❤️
показать весь текст
5
1
62
0
ППКС!
гитлер тоже особенных детей в концлагеря отправлял, в союзе мам просили отказаться, а потом сколько было сюжетов, какие потрясающие дети вырастали даже в тех страшных условиях в интернатах. А ещё я иногда вижу истории детей, которых усыновили американцы. Какими они были у нас и какими стали в любви в семье и просто даже благодаря элементарной поддержке и участии соседей, их одноклассников. Американцам за усыновление наших деток не платят. Это их собственные расходы внутри семьи, но они забирали и забирают наших особенных деток, поднимают на ноги, социализируют.
И может поэтому их государство смогло достичь того, чего мы никак не можем.
Любая болезнь - то, от чего никто не застрахован, и общество цивилизованно только тогда, когда не отворачивается и не сбрасывает людей, отличающихся от основного представления этого общества, в пропасть.
гитлер тоже особенных детей в концлагеря отправлял, в союзе мам просили отказаться, а потом сколько было сюжетов, какие потрясающие дети вырастали даже в тех страшных условиях в интернатах. А ещё я иногда вижу истории детей, которых усыновили американцы. Какими они были у нас и какими стали в любви в семье и просто даже благодаря элементарной поддержке и участии соседей, их одноклассников. Американцам за усыновление наших деток не платят. Это их собственные расходы внутри семьи, но они забирали и забирают наших особенных деток, поднимают на ноги, социализируют.
И может поэтому их государство смогло достичь того, чего мы никак не можем.
Любая болезнь - то, от чего никто не застрахован, и общество цивилизованно только тогда, когда не отворачивается и не сбрасывает людей, отличающихся от основного представления этого общества, в пропасть.
5
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу