Иногда пишу стихи.

И я такая же;) выкладывайте;)

я с вами

Как страшно раньше смерти умереть,
Остаться нищей без любви и счастья.
Как страшно в жизни, что-то не успеть,
И жизнь прожить, как будто в маске.

Играть на сцене роль...но только не свою
Смотреть вперед...и ничего не видеть.
И каждый день самой себе твердить,
И тихо в одиночестве погибнуть.

Но нет...в моей душе еще тепло
Я словно от удара просыпаюсь.
И все что в жизни Богом мне дано,
Должна прожить...и перед ним я каюсь.

Жду ваших произведений.

Охапки роз несут к ее ногам
Отверженные мнимою гордыней,
Но не известно им, что по ночам
Не госпожой мечтает стать – рабыней.

И, глядя на рубиновый закат,
Она внезапно резко встрепенется,
Поймет, что больше нет пути назад,
Она заснет… и больше не проснется.

Охапки роз кладут к ее ногам,
Шипами белый саван разрывая.
В сплетенье света и минорных гамм
Всем кажется – она еще живая.

Румянец жемчуг щек не обагрит,
Лишь россыпь лепестков кроваво-алых
Ее небесным светом озарит
И губ коснется трепетно-усталых.

Я приду к тебе туманным утром,
Зацелую сонные глаза,
И прольется мутным перламутром
Моих слез горячих бирюза.

Я твой сон ничем не потревожу –
Сяду в изголовье, не дыша.
Твои руки…плечи…Запах кожи
Я в себя впитаю, не спеша.

А потом уйду, не оглянувшись,
И слезами землю оболью.
И прошепчешь ты, едва проснувшись,
Той, другой, заветное «люблю».



Боже, как давно я это написала... Аж не верится, что уже лет 15 прошло.

Я тоже когда-то писала, и прозу, и стихи. Вот мой профиль на сайте самвыдава, там много чего... http://maysterni.com/user.php?id=4545&t=0

Отличное стихотворение! Понравилось.

очень хорошие стихи... Молодцы, девчонки.. Творите еще!!!!

НГ в странах СНГ

Ах как я жду, грядущий новый год,
Чтоб простоять в очередях нерукотворных,
Стандартно на столе - мясной салат, компот,
И в телике - созвездья звезд позорных.

Очень красивые стихи

Поджала ноги, плечи съежились
Курю четвертую - последнюю…
Вчера мы чувства подытожили,
«Нас» не оставили наследию!

А за окном погода скверная,
То дождь идет, то снег срывается
Мне жаль, что я такая верная,
Теперь другая пусть старается!

Холодный ветер бьет пощечины,
Считает ребра оголенные,
В моей душе ножи заточены,
А в сердце воины сраженные!

Звонок над дверью разрывается
Не замолкает звук надломленный,
Зачем, зачем он так старается?
А я хотела быть несломленной!

Приветик, солнце! Как ты, родная?
Не понимает? Сердце вздернуто!
Не плачь, ведь ты теперь свободная!
Лежу, в его уют завернута!

Твои глаза полны отчаяньем,
Зачем из-за меня изводишься?
Родной мне стала так нечаянно
Да, как-то глупо, но, так водится

Своими теплыми ладонями
Меня ты долго успокаивал,
Да, мы вчера друг друга поняли,
Так будет лучше, ты настаивал!

Шумят машины, сыпля брызгами,
А за окном морозить начало,
Лежим под пледиком замызганным
Не знаю, что бы это значило?

Скажи, ну как мы так запутались?
И что-то выход не находится
И снова ноги наши спутались,
И два дыханья снова сходятся!

И снова вечное забвение
На простыне помятой, скомканной.
Ты подарил мне лишь мгновение,
А небосвод лучами сотканный

Слепит глаза и гладит волосы
Своей ладонью по-осеннему
И на душе застыли полосы
И перекрыли путь к спасению

Выложу самое любимое:
За лаштунками
Калюжі розіллятого портвейну,
Волосся, вирване в істериках – клубком.
Все починалося з ілюзій і натхнення,
А обернулося – «porazka-точка-com»…


Гранчак валяється, і зілля переллято,
Лавровий лист присох до язика.
Похмілля, сум і вени перетято –
Знайти би лише сили для ривка…


Єдина пляма світла – монітор,
Як те сакраментальне «у тунелі»…
Між плитками свідомості – зазор
І я повзу до нього начебто по скелі.


Я хочу в ту шпарину зазирнуть,
Побачить, що ховають за лаштунками.
Та я з похмілля, і нелегкий путь…
І я не йду – я повзаю провулками.


Спустошеність, блюзнірство – м-м-м-мать моя!
Крізь зуби спльовуєш шматочки слимаків,
Обмацуючи пальцями края
Розкритих стулок спільності гріхів…

Кошмарні сни
Мені наснилося, наче моє серце протято
Та я тобі цього, браза, не розкажу
коли ти знову завзято
перетинатимеш уявну межу

Мої нічні жахи – то кістки,
я смокчу з них воду і морок
що ще тобі давить на мізки?
зорі, міцно вдавлений корок?

Ті зірки мертві, браза, мертві!
Покинь ту пляшку, дивися мені в очі
що таке гіпноз, моя маленька жертво?
ти дивишся, значить бути жертвою хочеш…

В кишенях дріб’язок між пальців витікає
під нігті забивається тютюн
так добре прокинутись і зрозуміти
що то був всього лише сон

Сяйво
У жінок щастя віднімає почуття краси -
Неконтрольований викид у кров ендорфіну
Так солодко, так п’янко лине час,
Втрачаючи смак свій кожну годину.

Живе кришталеве мінливеє світло
Розгоряється в навколоплідних водах
І в серці сплячої вагітної собаки,
Пісок у горлі блокує подих.

Врізається, неначе саморіз,
Вкручується і швидко розчиняється,
Стає живої води молекулою…
Сонце по вулицях розливається.

Струси мозку не смертельні –
Непритомність на холодному асфальті
Між безвільних пальців тремтить павутиння,
Мляво розкручується спіраль нова.

Дівчинка твоя жива.
У череві вагітної собаки
Швидко зростає, наче власне її дитинча
Згорнуте, як маленька рибка.

Боротьба
Треба боротись за свою любов,
І боєм брати кожен поцілунок,
Мішати сперму, піт і кров
І пити цей чаклунський трунок.

Треба волхвити і камлати,
Палити ватри із кісток,
У колі голим танцювати,
Знайшовши спільний кровоток.

Вагатись треба... Та й робити!
Бо час нещадний. Люди теж.
Треба боротись і любити
І віддавать себе без меж.

Крила
Якби мені крила і душу птахів...
Аби небо завжди було так далеко...
Злетіти би вище найвищих дахів,
І кружлять над тобою, неначе лелека!

Кружляючи, підійматись у хмари,
Допоки назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишать мене і жахи, і кошмари,
Там буде лиш сонце і омріяна синь...

Без тебе я буду щаслива и вільна -
От тільки б забути твій доторк і сміх! -
Бо як не забуду, то буде безцільна
Та втеча з землі вище всіх людських стріх...

Найбільше у світі тебе я жадаю
З усіх своїх тих напівздійснених мрій...
Стаю на крило і у небо злітаю,
Та серцем лишаюсь з тобою, повір...

Кружляючи, підіймаюсь у хмари,
Ось-ось вже назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишають мене і жахи, і кошмари,
Там бачу лиш сонце і омріяну синь...

Мертвонароджені
Мої мертвонароджені вірші
Завжди з`являються аж вкрай невчасно,
І я шматую їх - це схоже на аборт,
Бо пошматовані вони такі прекрасні!

Такі прекрасні, як змиваються водою
У прірву каналізаційної системи,
Бо там їм місце, це їх доля -
Вбирать у себе всі мої проблеми...

Мої мертвонародженії діти!
Яка жорстокість вовча, ненаситна!
Тремтячими руками дістаю вас з лона,
І знову ж, в той момент стаю вагітна...

Пробачте свю деструктивну матір,
Мої прекрасні, милі, суїцидальні!
Хотіла б я, щоб ви були інакшими,
Та світ навколо трішечки безжальний...


Это песня рок-группы на мои слова в их редакции. http://nashe.com.ua/song.htm?id=9966

Вівісектор
Спустошена похміллям
і почуттям власної огидності
риба без луски
змія без шкіри
підповзаю до вівісектора
бризкаючи на нього слиною, кров’ю
і розтрощеними зубами
сичу, як гадюка
«Що ти наробив?
Де моя медово-прозора
цибулинна луска,
сонячно-тепла і суха?»
всередині
від сонячного сплетіння
і вгору до болючої тепер пульсації
завехріння
піщаної бурі
операція «Буря в пустелі»
шепіт пилу і вий вітру
тагнуться за літаками-винищувачами
«Що ти наробив?»
З маленької піщінки
визріває перлина
у вологій пащі слизької од водоростей
мушлі –
колись назбираю намисто
з піску і моря всередині.
«Як ти це зробив?»
Поливаючи абсентом
тіло з обдертою шкірою
він, лукавий, шкіриться:
«Це – легко.»
Титри.
Жодна тварина не постраждала.
жаль
я
не
тварина

Сонце затоплює місто
І мене несе цією повінню
інтерференція звичок –
крокувати туди,
де було хороше колись
та не зараз
янтар у пляшках
сонце у руках
бурштинове й незвично п’янке
загоює старі гнилі рани
зрощуються поламані кістки
я хмільна і вільна
від смішної віри
та не від гріхів
і тупої впертості
чоловіків
од неспокою думок
і дріб’язковості
щоденних переймань
та не од збігу обставин
і несподіваних зустрічей…
Проходить мимо…
Цілую тебе подумки
навздогін –
у ліктя згин –
іди! бурштиновий…
Сонце затоплює мене
зсередини
розквітають посмішки –
гуляй, мотлох! –
крила розминаю з хрустом –
давно лежали у шафі
Мій весняний омріяний спокій!

Цілодобовий безперервний лаунж
і ліжко, вкрите пелюстками
срібними лусками
шкіркою царівни-жабки
ластовинням кульбабки
До одягу чіпляється пір’я.
Він такий романтичний і ніжний,
зітканий із меду і молока,
прозоро-сонячний, як цибулинна луска
І ми живемо удвох,
на власному флеті,
як на острові кохання,
та ще ні разу не покакали –
соромимося!)))

Гніздечко,
Затишне тихе кубло
з паперу, ковдри та яблук.
Я – пташка. зозуля.
Кублюся
в позі ембріону.
ембріону
вже
нема.
Шістьсот гривень –
ну як, не дешево?
за припинення існування
кількамісячного чекання
і подальшого піклування
Та яка, в біса, з мене матір?!!
Я ж собака
у зашморзі пустого міста
приниженорабськоулеслива
плазую, підмітаючи хвостом
і брюхом ненаситним
сухий асфальт
зазираю в очі перехожим
примарам.
Вітряно сьогодні...
А вгорі було світло
прямо у широкорозплющені
пустоналякані
очі
Та яка, в біса, з мене матір?!!
Я ж жабка
розтята скальпелем
студента-ветеринара
під сліпучобілимсвітлом
а примружитись не дає мазохізм
і байдужопрезирливий
відвертозневажливий –
так тобі й треба! –
погляд
Чоловіка-У-Білому-Халаті
гніздечко
сердечко
ікринка
О…
О, мій маленький!
Ще успадкував би ту
усмішку сучу…
О, мій маленький…
моє сердечко
хто з мене вийняв
поклавши
собі
до
кишені
ті
сто двадцять
проклятих
баксів…
О, мій маленький…


Этот стих написан после аборта подруги, не моего!

Жінки викрівлюють простір
однією присутністю десь у кімнаті
і простір бреше. Арсеналом пляшок
роздерто день і розіп’ято.

Жіночий алкоголізм незліковний
і рухи не може контролювати
тому що тремтять невпинно руки
тому що цей день розіп’ято.

Тому що у просторі візерунки кривулі
цигарковий дим пливе повільно
жіночі забобони. Незрозуміле мовчання.
Гризе вона яблука молодильні


І запиває рідким вогнем, тому що
жіноче пияцтво невиліковне
жіночий відчай незрозумілий
знадвору кличе остання ніч повні

З неба падають птахи квіти
дим закручується у спіралі – пожежа
Вона як відьма і все одне – налити
стрибнути потім із вежі

Бо жіночий відчай невиліковний,
бо жіноча слабкість незрозуміла
бо знадвору кличе наполегливо повня,
бо жіноча слабкість – це сила.

Жіноча сила у чеканні
у важкій мовчанці нашарувань думок
у пляшках на підлозі – коханя,
до якого лишився один крок…

Очень серьезные философские стихи! Вы молодец!

Спасибо)