"Збережи пам´ять. Збережи правду". 28.11.2020 о 16-00

ок. підтримую

Я помню

Ми всі травмовані Голодомором. Якщо ваші бабусі і дідусі народилися в Україні, ви також носите в собі цю травму, так само, як і я.
Думаєте «та, ладно, мої старі нічого такого не розказували» або «мої жили в місті і нас ці сільські страждання не увлекают». Але якщо вони в 20-30ті роки жили на території України, то так чи інакше були учасниками Голодомору.
Якщо не помирали по хатах від голоду, то бачили як помирають інші. Навіть, якщо жили у місті. Є багато свідчень, що голодні селяни пішки добиралися в міста і помирали там просто на вулицях.
Якщо не були жертвами Голодомору, то допомагали комуністичній владі його здійснювати. І це ніяк не рятує ні їх, ні вас від травматичного досвіду. Не даремно серед учасників реквізаційних бригад було так багато самогубств. Почуття провини, роз´їдаючий сором - не відчували цього хіба що соціопати.

Здається, все це так далеко, майже сто років минуло. Вже майже не лишилося живих свідків цього жаху. Можливо, коли вони всі помруть, ми нарешті станемо вільними від важких наслідків Голодомору? Але, здається, все не так просто.
Справа в тому, що установки, які передали нам наші предки, впливають на нас не залежно від того, живі вони чи ні. Більше того, у живої людини хоч можна запитати, чому вона щось робить, і отримати пояснення. Мертва людина вже нічого ніколи не пояснить. Але її настанови, принципи, правила продовжують жити в її нащадках. Без аргументації, без пояснень, без аналізу. «Мати так завжди робила», «бабуся казала…», «батьки ніколи…». Але наймонолітніші установки ті, які ніколи не були промовлені словами, а передавалися переляканими поглядами, нервовими рухами, зсутуленими плечами. Наші батьки всмоктали їх від наших бабів-дідів, а ми отримали від них.

2. Звідси треба тікати.
Перша велика хвиля української еміграції відбулася на початку 20 століття. З початком ери комунізму селяни не могли переїхати навіть до міста, не те що виїхати з країни. А в Голодомор села, занесені на чорні дошки, були оточені конвоями, які розвертали голодних селян додому, помирати страшною смертю.
Люди тоді фактично переживали кінець світу - скрізь смерть і жодної надії. ’Нічого вже доброго на цій землі не буде’, - казали вони один одному і заздрили тим, хто встиг втекти.
’Звідси треба валити’, - повторюємо ми за своїми предками і шукаємо щастя де інде.
До речі, цей карантин показав, як важко ми українці переживаємо закриття кордонів. Така собі клаустрофобія в межах країни. ’Не важливо, чи я буду кудись їхати, мені важливо знати, що я можу це зробити’. Бували такі думки? У мене весь час.

3. Життя - це страждання.
Мені було років сім, коли ховали сестру моєї бабусі. Тоді на похороні ба сказала мені: ’Не треба плакати, коли людина помирає. Треба радіти, бо тепер вона вільна, її страждання закінчилися. Плакати треба, коли людина народжується, бо всі її страждання попереду’.
Зазвичай бабуся не любила лякати онучок. Але того разу народна мудрість прорвалася крізь раціональне і боляче вдарила по мені. Скільки разів я прокручувала ці слова в голові і намагалася їх осягнути.
Зараз я розумію, що життя моєї бабусі, як і всього її покоління, було сповнене страждань. Голод, важка праця в колгоспі, постійна втрата рідних людей. За таких умов смерть дійсно виглядає полегшенням, таким собі звільненням.
Але чому ми і зараз продовжуємо шукати страждань? ’Життя важке’, - чую від знайомих, які не наважуються поміняти нудну роботу чи розірвати невдалі стосунки. Таке враження, наче ми самі створюємо собі ситуації, в яких будемо страждати. Жизнь - боль, так?

4. Від тебе нічого не залежить.
Уявіть собі, як почувалися люди, у яких забрали все. Все майно, всю землю, всю їжу. Вони працювали, мали певний достаток і раптом не знають чим годувати дітей. Як так може бути? Чому?
Тому що від тебе нічого не залежить. Щоб ти не робив, в будь-який момент все можуть відібрати. Більше того, за спроби працювати на себе відішлють на каторгу в Сибір або просто всадять кулю в лоба.
Знаєте, в таких умовах єдине, що можна робити - ’уповати’ чи то на партію (державу), чи то на бога. Схоже на сучасних українців, правда?

5. Добробут може бути лише результатом ганебних вчинків.
Хто не страждав від голоду під час Голодомору? Хто мав і хліб, і до хліба? Або ті, чиїми руками Голодомор здійснювали, або ті, хто на ньому наживався. Звісно, ставлення до обох категорій у людей було не просто погане, а жахливе.
Часи, коли добробут міг бути зароблений чесною працею, закінчилися з початком колективізації. З того часу минуло сто років, а багато українців і досі демонізують людей, які можуть і вміють заробляти.
’Краще бути бідним, але чесним’, - кажуть вони. Так ніби бути чесним і багатим неможливо.
’Я не женуся за грошима’, - з гордістю відмічають інші. Так ніби прагнути забезпечити себе і свою сім´ю - це щось ганебне.

’Не в грошах щастя’ - це взагалі еталонний вислів. Так ніби людина, яка заробляє гроші приречена на нещастя. Хоча в реальності все зовсім навпаки.
Я довго не наважувалася поділитися цими думками, бо я і не історик, і не психолог. Просто дуже багато читала і думала над цією темою. Тому буду вдячна за фідбек. Схоже на правду? Зустрічали людей з такими установками? Може впізнали щось своє? Діліться історіями своїх родин. Це важливо.

Лучше купить батон хлеба, печенья, молока, картошки и сходить отнести кому-то из одиноких стариков, которые голодают а 21 веке рядом с нами. Память и история это хорошо, но реалии сегодняшней жизни не такие уж радужные. Оглянитесь по сторонам.

Всё верно!

Поддерживаю! Вместо сотни памятников голодомору, пустили бы эти деньги на помощь старикам и инвалидам.