Можно ли было спасти людей в Буче, Ирпене....

Девушка выше написала, что был регулярный отчет о проделаной работе (постройке стены). Кто отчитывался и о какой работе?

ну девушка пишет будем разбираться. словно ’мы’ - народ.
а по факту все проколы замнут аккуратно, чтобы не потерять лица.
ну накажут показательно кого-то, кого не жалко, пожурят и забудут

Вот так наши знакомые из Олешкивского района. Муж звонил им несколько раз(это его друга дети), приглашал ехать к нам. Причем, буквально, накануне оккупации.Они что-то думали, сомневались. Потом их оккупировали. Уже бы и рады, но нет возможности.

Есть возможность, посоветуйте им группу в телеге эвакуация Херсон. Мы уехали неделю назад, наши знакомые вчера.

https://www.facebook.com/100007897291251/posts/311...

Я не в тому зараз стані, щоб добирати слова. Можливо, я зараз напишу на черговий бан, але мені байдуже.

Глава американської розвідки особисто прилітав до Зеленського у січні з детальними планами вторгнення росіян. Там було все, і про Чорнобиль, і про Гостомель, і про Бучу, Ірпінь.

Обов´язком української - та будь якої у світі, у кожній країні! - влади у такій ситуації було діяти, виходячи з найгіршого сценарію. ’Перебдєть’ у сотні разів, виставити себе смішними на випадок, якщо нічого не станеться, зганьбитися в очах виборців як панікери, але наплювати на рейтинги і готуватися до війни.

Якби чоловіків Бучі мобілізували, записали в тероборону і видали зброю, деякі з них загинули б у бою, а не у розстрільних ямах зі зв´язаними руками. А більшість громила б ворога, захищаючи свій дім і своїх дружин та доньок.

Натомість до останнього з нами гралися в окозамилення. Навіть після початку вторгнення вони формували картину ’потішної війни’. Мовляв, до нас прийшли виключно імбіцили в ушанках, які не знають з якого боку автомат тримати, вони здаються у полон сотнями, а наші однією гранатою по сім танків підбивають.

Я дуже добре пам´ятаю колону розбитої ворожої техніки у Бучі, яка подавалася як наша остаточна перемога. Я сиділа за кілька кілометрів від Бучі, і з новин складалося враження, що росіян там більше нема. Впевнена, що багато місцевих жителів завагалися з від´їздом і втратили дорогоцінні години саме через таку подачу інформації. А потім стало уже пізно.

Жителі прилеглих містечок приймали рішення про евакуацію теж на власний розсуд, і для багатьох вигляд російського танка на власній вулиці став сюрпризом.

Я не знаю за всю країну, як це відбувалося наприклад на півдні. Знаю, що на моїй Сумщині ситуація повторюється один в один саме зараз.

Скільки можна терпіти ’арестовщину’?

Вибачте за різкість, я не спала цієї ночі через новину про загибель друга. І ще через історію з Маріуполя, де 5-річний хлопчик помер на руках у мами зі словами ’чому мені так боляче, я ж був слухняний?’
Можливо я ніколи більше не писатиму адекватно і неупереджено.
Чому мені так боляче?