Дівчина програміста зі вчорашньої теми

Добрий день, everybody!

Я дівчина програміста, який вчора до 5 ранку відповідав на Ваші запитання.

Дуже вдячна всім, хто мене пожалів і нарешті відкрив очі на те, чого ж саме я хочу і потребую від життя та свого партнера. З антропологічного інтересу вирішила написати свою позицію щодо деяких питань, адже в моїй соціальній бульбашці не зустрічаються панянки, які проводять час на кідстафі. До речі, ідею мого хлопця створити тут тему я жваво підтримала з тих же причин.

Отож, декілька слів про мене. Мені 26 років, незнайомці кажуть, що виглядаю на 15-18 (дякую батькам за гени та бебі-фейс, а собі - за здоровий спосіб життя). Найчастіше мою зовнішність порівнюють із зовнішністю Анджеліни Джолі до видалення грудок Біша (нарахувала щонайменше 10 таких порівнянь). Аби завести роман мені достатньо просто з’явитися в новому середовищі, де є чоловіки. Далі вони все роблять або готові робити самі. Власне так і сталося з моїм програмістом.

Працюю юристкою більше трьох років, за цей час моя зарплата з 200 баксів зросла до 1,5к на місяць і це далеко не межа, адже професійно я тільки починаю свій шлях. Стандартний робочий день - 5-6 годин. Мрію стати суддею та маю глобальну мету – зробити правову систему України людиноцентричною. Я з повноцінної сім’ї, єдина дочка, розвиток і добробут якої для батьків завжди був понад усе. Завдяки цьому маю квартиру в центрі Києва, ні в чому собі не відмовляю і ні від кого не залежу. Будь-який мій вчинок – наслідок мого власного бажання, а не слідування очікуванням суспільства або партнера.

Моя позиція щодо становища жінки: незалежно від наявності чи відсутності чоловіка, жінка мусить бути повноцінною особистістю, із власним доходом та професією, спроможною самостійно забезпечити собі, дітям та старим батькам бажаний рівень життя (адже чоловік може померти, піти або втратити працездатність). Відтак, я не сприймаю тезу про те, що чоловік це «опора» та «захист». Моя опора і мій захист – це я сама, чоловік в цій парадигмі - лише підстраховка на найбільш критичний випадок. Відповідно, за мене не треба брати відповідальність, мене не треба валідувати в очах суспільства становищем «дружини», сукнею, фатою чи тамадою. Можливо хтось пожаліє мене знову, але така ціна свободи і буття особистістю, а не додатком до чоловіка та окрасою суспільства, і мені вона цілком прийнятна.
Більше того, як юристка я сприймаю шлюб перш за все як правовий інститут, який конкретно мені з моїм світоглядом не обіцяє нічого надпривабливого. Він дійсно регулює процес розлучення, ні більше, ні менше.

Моя позиція щодо дітей: дітей я не планую щонайменше до 35 років. Якби випадково завагітніла в 20 років, то однозначно аборт. Якби зараз, то 50/50 аборт чи народжувати, як би домовилися з партнером. Якби в 30 – ну ладно, можна і народити, але без захоплення.

Про наші стосунки: моя ідеальна модель стосунків – це партнерство, взаємоповага і взаємопідтримка, а не «я принцеска, бери за мене відповідальність». Ці сім років у нас так і було. Поки я вчилася і вийшла на гарний рівень доходів (перші 5 років стосунків), мій хлопець мене в усьому підтримував та сприяв. Завдяки цьому він тепер може розраховувати на мою підтримку і ми разом набагато більш потужні, аніж пари з патріархальною моделлю.

Очікую, що мій світогляд не буде сприйнятий цією спільнотою, але повірте, я справжня, і нас таких достатньо :)

Чекаю на ваші коментарі.