Чим більше часу проходить, тим більше все погіршується…

Ми познайомились через нашого спільного знайомого. Мені 24, йому 21.
Молоді і вітряні.
На першому «побаченні» він сказав, що не планує серйозних стосунків. В той час я теж не планувала. Але життя внесто свої корективи.
Склалось так, що я втратила роботу, дівчина, з якою я орендувала квартиру переїхала в інше місто. І він запропонував мені з‘їхатись. Я погодилась, хоча цьому не дуже була рада. Все таки це означало початок чогось серйозного. Але так як мені було скрутно, я прийняла пропозицію. Роботу я все ж таки знайшла, але жили ми й дальше разом. І так пройшло 9 міс. Я почала розуміти, що мої почуття слабшають. Вже були думки все припинити. І тут я дізнаюсь, що вагітна. Для мене був шок.
Робити аборт я не хотіла, все ж таки перша вагітність, і могли бути безповоротні наслідки. Ми вирішили одружитись.
Він був такий щасливий… а я… ніби в якомусь ступорі…Народилась дочка. Все було ніби не погано, але думки, що я зробила не правильний вибір, що я живу ніби не своє життя, мене не покидали. Спочатку я їх відгонила, казала собі, все ок…в тебе сім‘я, живи і не викабелюйся.
Він почав їздити за кордон на роботу. І я розумію, що я не сумую за ним, не думаю про нього. Якась байдужість. Але ми живемо дальше…
І так проходить ще декілька років. Ми вже звикли жити в такому режимі, він там по 2-3 місяці, я вдома з дитиною. І тут я знову вагітнію. Народжую сина. Тільки не смійтесь. Знаю. Це безглуздо може здаватися. Хтось скаже: навіщо родити дитину, якщо все так?
Я сама інколи себе звинувачую що в момент, коли потрібно було розірвати ці стосунки, я затормозила(
За ці роки ми дуже змінились… Говорити нам немає про що, сексу нема давно, і не хочеться. Ми живемо як сусіди, спимо в різних кімнатах. Кожен в своєму світі. В нього немає притензій до мене, в мене до нього. Кожен сам по собі.
І я не любою його. Не хочеться його ні цілувати, навіть доторкатися. Про секс навіть мови нема.
Я не знаю, скільки ще так буде продовжуватись, але жити так не хочу. Не шукаю поради, просто захотіла виговоритись.
Напевне хотілось би мені бути сильнішою, сміливішою. І розумію, що дальше буде ще складніше. Мені, моїй душі. Часом як проб‘є, сиджу плачу. А виходу не бачу для себе в найближчі роки. Сама загнала себе в глухий кут.
Хочеться сказати одне, прислухайтеся до своєї інтуіції, до свого серця. Будьте чесними з собою в першу чергу, не обманюйте себе. Щоб не жаліти…