Дитинство.

В мене жили не весело і не цікаво. Батько бухав, буянив, щодня скандали. Мама нервувалась і нас била. Батьки жлоби на все гроші шкодували, ні разу ми ні на річку разом не сходили, ні на море не поїхали, нічого. Морозиво приходилось виплакувати 🤣Реально немає що згадати за дитинство.

В дитинстві і дерева були вищі і небо синіше😂

Тому що Перестройка.

Сделайте так, как было у ваших родителей. Организуйте себе веселье. Так можно, правда-правда)))

Я свое детство ненавижу. Мне было не весело, в школе - беелая ворона, гнобили. Мама очень строгая, ни разу не обняла. Родители выживали, потому дома вечно было уныло и разговоры как поехать на оптовый да на сколько надули на базаре

Я никогда не понимала грусти за детством. Я все время хотела вы расти и наконец-то наладить свою жизнь. И мне это удалось. Я абсолютно не скучаю за безденежьем, унижениями, психопатичной бабкой, равнодушной матерью которая отворачивается когда тебя обижают и говорит оставить ее в покое, постоянным чувством вины за собственное рождение. Сейчас моя жизнь наконец-то спокойная, у меня есть любовь и забота, успех, любимый дом в который хочется приходить.

Не дай Бог вернуться в мое детство. Мне бы миллион предложили, я бы не захотела. Ты абсолютно бесправный и никому не нужный человек. С тобой могут сделать, что захотят, что учитель, что родители, что сверсники и ни одна собака тебя не защитит((( нафиг, нафиг.

Мое детство было интересным и безоблачным. Любящие родители и бабушка, сестра- погодка и она же подружка, дворовые и школьные друзья . До сих пор дружим, с 1 класса. В школе было все замечательно.
Спортивная секция , море каждое лето.
Нормальная еда и одежда, игрушки , без излишеств, но по моим вкусам и интересам.
Вспоминаю с теплотой)

Дитинство і юність - найбільша бридота в житті, яку я часто хочу забути так, наче я народилась 30 річною.
Залежність від батьків, їх грошей, способу життя в усьому, вічно мовчала, терпіла і боялася виказати свої бажання, бо прав за собою не відчувала, вони ж за все платили і це був мій борг перед ними, який постійно ріс.
Ні любові ні поваги між ними, мама все життя нещасна і слабка, загнана роботою, я росла в дикому совецькому оточенні, де тільки відчули слабину - засміяли і загнобили.
Жодної близької людини, самотня, закрита наглухо дитина, яка мріяла бути невидимою.
З 20 до 30 я мучилася від низької самооцінки і комплексів, недолюбленості, ніхто з батьків ні разу за все життя, дитинство не обняв.
Потім ще 10 років у чоловіка вимагала сказати, шо в мені хорошого. Прості такі речі, які ніхто мені не говорив.
Тільки вже в повній самостійності потроху переродилася і почала заспокоюватися, віднаходити опору і спокій в собі.
Але 35-37 років борсання в самій собі... І тільки зараз розумію, яким мало б бути нормальне життя, насолода від нього.
До цього часу все так же не маю цінності власного існування, тому ніякого страху перед ракетами, не робила ніколи нічого і нікуди не ховалася, для мене це смішно, чим там так дорожити, щоб ще й ховатися.
дитинство більше пекло за війни і віруси, воно мучило десятками років.