У дитини 1рік і 10міс. немає вказівного жесту.

Якщо в Україні, то сходити б до невролога. Педіатри різні бувають. Це не норма здається. Не втрачайте час, в такому віці він на вагу золота. Проконсультуйтеся з різними лікарями.
Моя, до речі вже давно показує пальчиком, їй 1,5.

Я буду в неї в пятницю на привівку йдемо.то запитаю чому нас не направляли до інших спеціалістів.

Этому не надо учить. Понимаете?
Это часть развития здорового ребёнка.

Ні, дитина нормотипічна. В мене питань до психіатра навіть не було. Садочок, школа все звичайно, мед огляди.
Якби в мене були будь які питання я б задавала їх психіатру.

Зараз не 80-ті роки минулого століття, а тести узагалі почали в 50-60-х розробляти.
Багато змінилося з того часу. Ігри інші. Оточення інше. Дітям уже не показують котика, як щось надзвичайне, а те, що зараз батьки вважають надзвичайним - дітей намагаються від цього уберегти.
Що раніше робили вечорами? Грали з дитиною. Говорили з дитиною. Що зараз робить сім´я вечорами. Чоловік працює, мама чатиться у сотні батьківських чатів, старший брат-сестра теж частенько у телефонах. Розмов нема. Зірочка на небі ейфорії не викликає, щоб показати дитині. Якщо сім´я живе відусоблено (як наша наприклад, без бабусь, дідусів, тіток, кумів та сусідів), то дитина й нікого особливо не бачить.
Звідки вона візьме цей вказівний жест? Звідки вона візьме слова, речення? Я це пройшла з старшим сином і тепер знаю, що цього треба вчити. Також треба давати в садок, бо без взаємодії узагалі важко. Я даю молодшу доньку в садок на півтори години двічі на тиждень. Уже. З її 6-ти місяців. Хоча мені це не подобається. Їй так буде легше згодом. Але у нас обмежене коло спілкування, не думаю, що всім з цим треба поспішати з такого раннього віку. Нам треба.

Ви ж розумієте, що усе, про що говориться зараз у темі - це елементарне наслідування. А наслідувати треба щоб було кого. Якщо є що наслідувати, а дитина це не робить - це проблема. Якщо дитина наслідує якусь іншу характеристику ніж та, яка стала мірилом у тесті - чи це проблема? Навряд чи. Тому треба повчити і подивитися, де саме криється правда.

Удалено администрацией...

ну які питання...
якщо невролог не направляв
вказівний жест був, мова з року почалася і поступово йшла, садочок з 3х років, ЦДЮТ(танц.колектив, вокал.колектив з 5 до 12 років). В школі клас Інт.України...
Ну так, в школі почали помічати, що є дефіцит уваги. У 8 років пішли в центр нейропсихології - там займалися з нейропсихологом. Теж ніхто не казав що це шось прям таке і треба до психіатра. Заняття дали результат за рік, але звісно деякі прояви РДУ залишились. Оцінки були не відмінні - але в рамках хорошистів.
Друзі весь час були, хоббі різні, дуже творча дитина, але й дуже вразлива.
І от з пубертатом якось накрило дитину по всії фронтах ще й з війною, переїздом, новою школою, проблемами.
І тут тобі кажуть - це ж РАС. Ось вам.
І от і думаєш в якому місці і в який час ти мала це побачити і шоб ще й час не втрачати як ви пишете...
Я бачила тільки вибірковість у їжі, яка теж зараз в дитини сягяє розмірів РХП. І що цікаво, то педіатри не бачили у цьому проблем, бо вага нормальна. А ось у 2015 році з´явився у МКБ діагноз ARFID- і там вже вага не важлива взагалі. У нас я думаю багато психіатрів і не знає ще про наявність такого діагнозу- не те щоб лікувати вміти. Всі знають анорексію і булімію. А шо за арфід не в курсі.

Тобто розумієте, можна звісно маму давити і звинувачувати у всьому, але багато що не залежить від тебе і як би ти не вдивлявся в дитину, тривожно гуглив симптоми чи бігав по лікарям, це може взагалі ніяк не вплинути на подальше життя. Бо мама не Бог. І лікарі, як бачите, можуть не мати навіть окремого діагнозу для якихось розладів, навіть коли мама їх бачить і аналізує. А коли вони з´являються в МКБ, то от такі як ви починають розказувати, як би вони бігали по лікарям, бо як важливо з раннього віку корегувати психічне здоров´я...А виявляється що в тому ранньому віці і деяких діагнозів не було.
З рас теж я не пам´ятаю такого ажіотажу і ранньої діагностики у 2005-2015, як зараз. Зараз по рдуг і рас навіть гіпердіагностика. Раніше тільки явні важкі невербальні випадки помічали у ранньому віці.

Этому не надо учить. Понимаете?
Это часть развития здорового ребёнка.

Мне тоже так кажется. Я не помню, чтобы учила специально жесту, в книжке пальцем показывали картинки - такое было. И сын со временем это стал повторять за нами. Не осознанно, само собой. Помню, потому что есть фото, где он в книжке тыкает пальцем в зверушек. Так бы и не вспомнила уже)

Совершенно верно.
Этому учить не надо нормотипика. Он сам научится.

Еще раз!!!
Если ребёнок нормотипичен, то указательный жест это часть его развития и этому учить не надо. Точно так же как и не надо учить говорить и выговаривать звуки.
И даже если ребёнку не тыкают пальцем на кота и звезды, они это делают потому что они нормотипичны. Это как ползать, сидеть, ходить, поднимать голову. Это часть развития.

Потом еще отучивали от этого тыканья пальцем в людей, когда старше стал))))

У меня ребёнок не нормотипичен
То дули он тыкать научился быстрее, чем показывать пальцем 😂😂😂😂😂

Ні. Це наслідування. Як ніхто нікому нічого пальцями не показує дитина теж цього робити не буде.
Це якраз те, що повна протилежність фізичному розвитку. Ви плутайте ці два типи розвитку і їх підґрунтя
Вказівний жест є передумовою розвитку мовлення. Дитина наслідує вказівний жест так само як вона наслідує згодом склади. Звуки аааа, ау і агу є фізіологічними, а всі інші - наслідування. Якщо дитина їх не може зробити і цьому немає фізичних передумов, то потрібно пробувати її навчити, якщоі спеціальне навчання не дасть результату - лише тоді залучають спеціалістів.
Вказівний жест - це вид комунікативної поведінки і є наслідком навіть певної ритуалізації. А це уже однозначно залежить від оточення.
І щоб переконати вас остаточно. У сліпих дітей цього жесту немає.

Ні. Це наслідування. Як ніхто нікому нічого пальцями не показує дитина теж цього робити не буде.
Це якраз те, що повна протилежність фізичному розвитку. Ви плутайте ці два типи розвитку і їх підґрунтя
Вказівний жест є передумовою розвитку мовлення. Дитина наслідує вказівний жест так само як вона наслідує згодом склади. Звуки аааа, ау і агу є фізіологічними, а всі інші - наслідування. Якщо дитина їх не може зробити і цьому немає фізичних передумов, то потрібно пробувати її навчити, якщоі спеціальне навчання не дасть результату - лише тоді залучають спеціалістів.
Вказівний жест - це вид комунікативної поведінки і є наслідком навіть певної ритуалізації. А це уже однозначно залежить від оточення.
І щоб переконати вас остаточно. У сліпих дітей цього жесту немає.

Что значит никто не показывает?
Не складывает его руку в кулак и не высовывает палец?
Вы что, не понимаете, что нормотипичный ребёнок это будет делать на автомате, а неомотипичен не будет этого делать вообще или будет делать с большой задержкой. И не потому, что ему не тыкали пальцем, а потому, что имеет задержку психического развития. А ЗПР абсолютно не зависит от того, как часто с ребенком говорят, показывают что-то и тд

Ні. Ніхто навколо ні на що не тикає пальцем. А просто бере те, що йому потрібно. Як приклад. Я наприклад не робила ніяких вказівних жестів до появи дитини, у мене немає потреби у цих жестах.
Що значить не показує? Те і значить. Як дитина може побачити і зробити цей жест, який є первинною формою комунікації, якщо такої комунікації вона не бачить? Якщо ніхто навколо таким чином не комунікує?
Ви прочитали мій допис до кінця? Про сліпих дітей побачили?

Автора дитина робить інакше. Вона приходить і дивиться на річ. Тому що так у неї закріпилося. Дитина дивилася на щось - їй це одразу несли (як варіант)

Удалено администрацией...

Ну вы же пытаетесь доказать, что ЗПР из-за того, что родители мало говорят с детьми и показывают им пальцем.
И мол сами виноваты.

Ні, це ви так розумієте. Я, здається, уже тричі повторила, що маркери психологічного, емоційного та соціального розвитку працюють добре лише за певних умов, це не те, що від народження або є, або нема. Цце не щось ригідне.
Тому, якщо дитина не показує якогось ’відповідного віку’ жесту, не говорить 10 слів чи не складає пірамідку, тощо, то незавжди це психіатрична проблема. Це може бути фізична проблема. Або це може бути відсутність навчання і певних можливостей у сім´ї. У цьому контексті й вживається ’навчити дитину жесту’, так само як ви складаєте з нею кубики, рахуєте пальчики і вчите носити одяг у людних місцях. Проблема не коли дитина цього не робить, а коли дитна не може цього опанувати, не зважаючи на цілеспрямоване навчання.

Автор, беріть направлення до невролога, вимагайте. Якщо педіатр не дає, то для вас любий метод підійде: платна консультація/зайти в кабінет невролога і жалібно взвити, що ви боїтеся за дитину/змінити мовчки педіатра/підійти до завідуючої педіатричним відділенням. Виберіть для себе прийнятний варіант.
Для прийому психіатра направлення не потрібне.
Моєму сину зараз 1 і 11міс говорить реченнями до 5 слів (з помилками ясне діло, намагається відмінювати)
Але більше року в нього був синдром Грефе і не лепетав, не сідав, а повзав, то я не чекала, а ходила до двох неврологів, щоб заспокоїтися і отримати поради. Прививки не робила, бо педіатр сам перестраховувався і поки невролог не написав у карточці, а не на словах казав, педіатр не давала добро. Прививки робила після року, як стало зрозуміло, що догнав і перегнав у розвитку.
Думаю, що у вашої дитини буде все ок, але перестрахуйтеся, і заодно себе заспокоїте, що все зробили від вас залежне.

Ну ваша дитина скоріше виключення із правил, якщо говорить такими реченнями, у мене син такого ж віку як і ваш, і на майданчику ще 5 діток приблизно такого ж віку, то всі від сили десяток-два слів мають))

Ну взнавайте і шукайте у вашому місті психіатра і невролога, бажано не одного. Не норма і не слухайте в даному випадку педіатра, це ви втрачаєте дорогоцінний час, а не вона.
Відверто Вам скажу, не знаю спеціалістів у Вінниці, якщо маєте можливість, завезіть дитину до психіатра в Київ у Павлівку(Кузнєцов для прикладу хороший) через них
пройшло багато , вони компетентні.

Ви впевнені, що його немає? Це необов´язково має бути саме показування пальчиком. Можливі варіанти - вказування цілою долонею, дотики до предмета чи малюнка, простягнута рука тощо.