У 21 рік Володимир Лободюк закінчив Національну академію сухопутних військ у Львові й почав служити в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.
Молодий офіцер постійно перебував на вогневих позиціях і добився виділення для свого підрозділу сучасної американської зброї. Він командував людьми, що були більш ніж удвічі старші за нього, проте його всі поважали й любили.
У 22 роки старший лейтенант Лободюк загинув у ближньому бою з "вагнерами". Його коротка біографія – історія про те, як у війні гинуть найкращі українці.
Бойові товариші згадують Володимира життєрадісним і оптимістичним, хоча життя його не балувало. Батьки розлучилися й завели окремі сім’ї, коли син був ще маленьким, тому його виховували дідусь із бабусею.
До 9 класу хлопчик жив зі своїми рідними в прикарпатському селі Коршів біля Коломиї, а після смерті дідуся його віддали у військово-спортивний ліцей. Далі була Львівська "сухопутка", диплом із відзнакою і 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада.
Володимир добре вчився, мав право вибору місця служби й сам вирішив піти в гірські штурмовики. Кілька місяців у зоні ООС він служив старшим офіцером артилерійського підрозділу. А незабаром після повномасштабки очолив мінометну батарею в гірсько-штурмовому батальйоні, який із перших днів вів жорсткі бої з росіянами, що наступали на Запорізькому напрямку.
Перше бойове зіткнення нашого підрозділу під командуванням Володимира Лободюка відбулося біля Оріхова, – розповідає старший сержант Богдан Гота, командир взводу мінометної батареї. – На піхотний взвод і один приданий міномет із-за посадки вийшла ворожа колона – два танки, кілька БТРів і КамАЗів. Це була посилена рота, яка рухалася в похідному, а не бойовому порядку. Відстань – півтора кілометри. Росіяни не знали про нас, тому ми змогли зупинити їх набагато меншими силами. Один БТР піхотинці знищили з Джавеліна, КамАЗ розбили ми з міномета. Вантажівка перевозила боєкомплект, і після влучення вибухала ще дві години. Решта колони швидко розвернулася і втекла. На місці бою ми знайшли двох убитих росіян із документами, це були дагестанці.
При відбитті штурму, коли ворожа колона зупинилася й стала розвертатися, Володимир скомандував кинути ще три міни, – каже Богдан. – І одна з них влучила в башту Т-72. У танку моментально здетонував боєкомплект, башту відірвало, дно пробило. Ми бачили це з дрона – дуже видовищна картина. У цей же період ми також однією міною знищили ворожу "мотолигу" (гусеничний броньований тягач), яка перевозила боєкомплект і 12 піхотинців на броні. Боєкомплект вибухнув, уся піхота загинула.
Перспективного командира батареї помітили й разом із кількома бійцями відправили на навчання в Німеччину – освоювати американські 120-міліметрові міномети М120.
Інструктори вчили українців по книжках, а Володимир працював з огляду на свій досвід. Він знав, як вибрати позицію, як поставити й замаскувати міномет, зі скількох одиниць вести вогонь.
– Командир сам міг багато чому навчити американців, – вважає Богдан. – Ми показували інструкторам, як орієнтуємося по сонцю й зірках, а коли відкрили "Кропиву" (програмне забезпечення, яке об’єднує й координує різні підрозділи на заданій місцевості), ті були просто вражені. Під час тих навчань Володимир сказав таку фразу: "Ніколи ні про що не жалію, а тут вперше пожалів, що в академії нас слабко вчили англійську".
Після навчання мінометну батарею разом із гірсько-штурмовими підрозділами кинули на Херсонщину, почалися важкі штурми й деокупація території.
На деяких ділянках штурмовиків підтримувала тільки мінометка (артилерію задіяли на інших напрямках), яка працювала так ефективно, що після роботи по ворожих позиціях піхотинцям залишалося забрати в полон поранених росіян.
У ході короткого відновлення підрозділ відвідали високі чини з Києва. На тренуваннях один із генералів звернув увагу на молодого офіцера, який дуже професійно розбирався в мінометах, і спитав, що йому потрібно для роботи. Лободюк попросив сучасні міномети, і незабаром у батарею прибули нові американські 120-мілімерові М120.
– За технічними параметрами вони схожі на українські "Молоти", але все-таки кращі, – каже Богдан Гота. – Їх не треба окопувати, через сильну віддачу після першого ж пострілу міномет міцно закріплюється на своїй точці. Вночі "американці" не дають спалаху, тому їх дуже важко виявити, а кожна міна запакована в окремий тубус, так що до позиції їх довозять чистенькими, без бруду й вологи.
Додатковий бонус у тому, що кожен міномет ішов у комплекті із позашляховиком Хаммер і причепом із гідравлічним підйомником. Правда, в наших умовах причепи виявилися не дуже практичними – з ними важко маневрувати на місцевості, яка часто замінована. Тому хлопці відчепили причепи, вантажать М120 вручну в кузов Хаммера і так виїжджають на вогневі позиції.
Мінометні розрахунки прикривають піхоту з тилових позицій, а командир коригує вогонь за допомогою дронів на кілька кілометрів позаду. Така звичайна практика під час бою. Всупереч їй Володимир коригував вогонь не з тилу, а попереду своїх мінометів, він постійно перебував на опорниках із піхотою. На нулі завжди зрозуміліша картина бою, але за це доводиться платити власною безпекою.
– Він бачив, які величезні втрати в штурмових підрозділах, постійно казав нам: "Ми стріляємо з відстані, а вони йдуть попереду всіх на смерть", – каже Геннадій Кобаль, заступник командира мінометної батареї. – Тому робив усе, щоб зменшити втрати, відчував свою відповідальність, адже мінометна підтримка в бою дуже багато важить.
Володимир дуже поважав піхоту, тому й був постійно з нею на передку. Але й свій підрозділ дуже любив. Піклувався про побут, їжу, слідкував, щоб хлопці мали можливість помитися, випрати форму й вирватися в "цивілізацію", де працює пошта. Ці "дрібниці" насправді багато значать, тому хлопці цінували їх і дуже любили командира. Він зробив свою батарею взірцевою.
3
27
4
0
У грудні гірсько-штурмовий підрозділ разом з мінометною батареєю відправили захищати Бахмут. Бійці згадують цей період як найстрашніше жахіття. Росіян косили десятками, а нові штурмові хвилі обкладалися трупами й лізли далі.
– Зима, бруд, усе забивається грязюкою, техніка й зброя відмовляють, а росіяни пруть, незважаючи на смерть, – згадує Богдан. – Ми працювали там в основному по ворожій піхоті. В один із боїв знищили з американського міномета 64 росіян, з них 15 – однією міною. Влучили в скупчення піхоти. Але їх дуже багато перло. Бувало так, що наша піхота змушена відступати, ротний скоцюрбився на КСП (командно-спостережний пункт), а по його позиціях уже ходять ’вагнери’. Наші хлопці відходять і йдуть повз нас, а ми далі валимо з мінометів. Вогонь вівся більше навмання, але ми їх зупинили. В один із днів відбили шість штурмів ’вагнерів’. Це було біля Веселого під Соледаром, село й досі наше.
Володимир постійно виїздив на коригування вогню, як кращого мінометника його залучали підрозділи ССО. 82-міліметрові міномети тоді ставили на лінії з піхотою, а 120-ки на 800 метрів позаду, тобто коригувальник весь час був на передку. Він не жалів себе, спав максимум по 2-3 години на добу й був дуже вимотаний.
Він не готувався до смерті, мав плани на майбутнє. Дуже хотів відпочити, казав, що одразу після Бахмута поїде у відпустку. У батареї багато молодих хлопців, то він обіцяв у кожного погуляти на весіллі. Але не вийшло.
16 грудня Володимир як завжди коригував вогонь мінометів із передових опорників піхоти. І побачив із дрона, що в тил їхньої позиції зайшла штурмова група ’вагнера’.
Почався ближній стрілецький бій, офіцер-мінометник особисто поклав із автомата трьох ворогів, штурм вдалося відбити. Але за першою штурмовою групою пішла друга, краще оснащена і озброєна. Тактика ’вагнера’ – спершу посилати ’м´ясо’, а потім професіоналів. Цей штурм теж вдалося відбити, але Володимир загинув від кулеметної черги.
– Зима, бруд, усе забивається грязюкою, техніка й зброя відмовляють, а росіяни пруть, незважаючи на смерть, – згадує Богдан. – Ми працювали там в основному по ворожій піхоті. В один із боїв знищили з американського міномета 64 росіян, з них 15 – однією міною. Влучили в скупчення піхоти. Але їх дуже багато перло. Бувало так, що наша піхота змушена відступати, ротний скоцюрбився на КСП (командно-спостережний пункт), а по його позиціях уже ходять ’вагнери’. Наші хлопці відходять і йдуть повз нас, а ми далі валимо з мінометів. Вогонь вівся більше навмання, але ми їх зупинили. В один із днів відбили шість штурмів ’вагнерів’. Це було біля Веселого під Соледаром, село й досі наше.
Володимир постійно виїздив на коригування вогню, як кращого мінометника його залучали підрозділи ССО. 82-міліметрові міномети тоді ставили на лінії з піхотою, а 120-ки на 800 метрів позаду, тобто коригувальник весь час був на передку. Він не жалів себе, спав максимум по 2-3 години на добу й був дуже вимотаний.
Він не готувався до смерті, мав плани на майбутнє. Дуже хотів відпочити, казав, що одразу після Бахмута поїде у відпустку. У батареї багато молодих хлопців, то він обіцяв у кожного погуляти на весіллі. Але не вийшло.
16 грудня Володимир як завжди коригував вогонь мінометів із передових опорників піхоти. І побачив із дрона, що в тил їхньої позиції зайшла штурмова група ’вагнера’.
Почався ближній стрілецький бій, офіцер-мінометник особисто поклав із автомата трьох ворогів, штурм вдалося відбити. Але за першою штурмовою групою пішла друга, краще оснащена і озброєна. Тактика ’вагнера’ – спершу посилати ’м´ясо’, а потім професіоналів. Цей штурм теж вдалося відбити, але Володимир загинув від кулеметної черги.
9
12
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу