Безуглая оказалась в любовном треугольнике

Читали ее пост? Тут иногда постят темы про то, как военные гуляют, так вот Марьяна Безуглая тоже оказалась в этой истории, но узнала уже после его гибели..
Ее пост с фейсбука..

Про зірки з неба, світи і те, чи жити так, щоб після смерті не з’являлися несподівані подробиці:

Я не хотіла про це писати. Оприлюднення особистого життя не є обов’язковим атрибутом роботи політика. Але якщо політика для тебе — не самоціль, а інструмент змін та розкриття непростих тем, якщо все життя ти борешся за правду, то грань між особистим і суспільно важливим стирається, і особисті переживання стають частиною історії.

Отже, ця історія буде про війну та кохання. І не матиме щасливого завершення.

Ми познайомилися, коли він сфотографував мене в штабі у Лисичанську і надіслав це фото в чат, запитуючи, хто я. Воно потрапило до його друга Юрія Бутусова. Юрій був журналістом і створив цілий сюжет із журналісткою Яніною та теорією змови — мовляв, що я роблю в Сєвєродонецьку та Лисичанську навесні 2022-го? Виявилося, що фото "дівчини у британці", яка заряджає телефон, може бути доказом того, що вона нібито керує військами.

То були буремні часи, коли всі вірили в надію, що боротьба тут і зараз за межею можливостей закінчить війну дуже скоро. Коли я приїхала до Лисичанська й не побачила там місцевої влади, то вирішила просто залишитися — бо так буде краще. Я залишилася на 26 днів. Але ми почали зустрічатися не тоді. Пізніше, значно пізніше.

Він дістав мій номер — здається, у нацгвардійців.

Наш роман був бурхливим, і почався, коли він вийшов на зв’язок після поранення. Він хотів спробувати себе в ГУР, і я зв’язала його з розвідниками. Взяли його без питань, бо він був професіонал. Бо воював. Воював із 19 років.

Наш роман тривав якийсь час. Він зробив мені пропозицію. Відмовила — війна ж, до чого тут плани? Потім ми просто залишилися друзями. Принаймні, так вважала я.

Влітку 2024, після перерви в спілкуванні взагалі, він знову заговорив про сім’ю, але я розуміла, що нічого не вийде. Ми були зовсім різні, та й стосунки вже не виглядали актуальними. Далі ми лише переписувалися. Зустрілися випадково.

11 січня, проїжджаючи біля Покровська, я потрапила під обстріл. І того ж вечора він написав. Запропонував привітати його з другим днем народження. Відповіла, що можна привітати і мене. Виявилося, що ми були зовсім поруч. І що це був один і той самий обстріл. Йому пошкодило машину, контузило, але він продовжував службу.
Я тоді пожартувала, що ми ледь не зустрілися… на тому світі.

Ми вирішили зустрітися наступного дня, 12 січня. 20 хвилин. Говорили. Цілувалися. Знову розмови про майбутнє. Відновили переписку. Він писав, що видає збірку, що багато віршів присвятив мені. Я знову почала задумуватися, відновити й стосунки? Навіщо ти мене мучив? Така випадкова зустріч біля смерті — це ж знак, правда?

4 лютого мені написав знайомий із ГУРу, який знав, що ми знайомі. Написав коротко й сухо: Єнот загинув.
Я зібрала речі в офісі й пішла.

Думки плуталися. Він був складною людиною — часто обурювався війною, проблемами у військах, політичними інтригами. Любив філософські роздуми. Писав вірші. Надихнув мене писати. Був роман. Була дружба. Було роздратування. Була вина. Було багато всього. Але всі ці думки й емоції заполонила пітьма.

І, звісно, знову вина. Вина, що не варто було так із ним чинити. Подумки вже втратила нареченого. Вина.

У цій прострації наступного дня я прочитала новину. Новину про те, як військова тужить за своїм загиблим нареченим. Там були ліричні роздуми про світ і кохання, про плани та фото. Фото рудої дівчини у формі. Фото троянд. Фото м’яких іграшок. Точно такого ж ведмедя, який лежить у мене. І він.

Шок від жалю за близькою людиною змішався з іншим шоком — роздвоєнням реальності.
Я знайшла її телефон і зв’язалася. Ми поговорили.

Вона писала, що їхні стосунки тривали роки. Але я виявилось, з літа. Ймовірно. Отже, все нормально, ми розійшлися, вона з´явилась. Мабуть. Точно не збігалося лише одне. Він не сказав мені, що вже має інші стосунки. І коли 12 січня цілував — уже був ймовірно заручений із нею. Але мертві мовчать, і я б не робила цю історію публічною, якби не побачила чотири аспекти, на які змушена звернути увагу в дописах дівчини, які забирають право на власну життєву історію, і не тільки мою. Отже, чотири аспекти в дописах Оксани Рубаняк про Максима Ємця Артур Дейн:

• Узагальнення про час стосунків, що відбирає в інших людей право на їхні власні спогади.
• Публікація особистої переписки з людиною, яка загинула й не може дозволити чи заборонити це. В мене дуже багато особистої переписки з Максимом, але вона стала меморіалом, який не призначений для сторонніх очей.
• Недбалість до почуттів іншої жінки, яка була до нас і є матір’ю його дитини;
• Ознаки капіталізації горя для створення особистого бренду, сподіваюсь, що ні.

Тому я публікую тут свою частину історії, бо маю право.

В мене питання до нього, але відповідей вже ніколи не буде.

Якби не допомогла тобі перейти в ГУР… Якби ми не розійшлися… Якби я не "відморозилася"… Де б ти був зараз?
Навіщо ти промовчав про Оксану, якщо ми й так уже місяцями просто дружили, ти ж збурив наново мої почуття після того обстрілу? Кому буде присвячений кожен вірш?

Цих відповідей у мене не буде ніколи. Більшість вже неважливі.
Ти став абстракцією. Рядками. Пам’яттю. Все стало історією.

Але кожна історія заслуговує бути правдивою.

Я щиро співчуваю всім близьким Максима Ємця. Щиро шкодую, що Оксана Рубаняк не стала тією самою рудою на все довге і щасливе життя, яку він шукав; зичу Оксані вдачі на службі та особистого щастя, щоб попереду було довге, сповнене кохання життя попри війну. Оксано, я вже не маю ніяких претензій і сказала все, що хотіла. І тепер просто хочу відійти у тінь. Далі це твоя історія. Щиро бажаю дитині Максима рости, увібравши в себе всі світлі риси батька.

Спочивай з миром.
Воїне. Поете. Коханцю.
Це просто ще одна історія війни.
На похорон не піду.
І фото не буде, це особисте.