begovelik• Изменено 15 февраля в 14:38
«Це вже не моя війна»: як українці долають гори та річку на шляху до Румунії
Цікава стаття.
З початку повномасштабного вторгнення понад 22 тисячі українців перетнули українсько-румунський кордон, намагаючись уникнути мобілізації чи покинути лави ЗСУ. Хтось іде небезпечним шляхом через гори, а хтось перепливає Тису. Журналіст France Televisions Фабʼєн Магну провів кілька днів із румунськими рятувальниками та поговорив із втікачами-українцями, щоб зʼясувати, як вони наважилися на такий крок. RFI Українською переповідає цей репортаж.
Імена українців, які фігурують у статті Фабʼєна Магну, змінено.
У ніч з 24 на 25 січня 2025 року гірська рятувальна служба Марамуреш отримала повідомлення з України про двох чоловіків, які заблукали в румунських Карпатах. До рятувальників звернувся брат одного з них. Він передав координати останнього місцеперебування «мандрівників» та навіть погрожував наслідками, якщо їх не знайдуть. Проте рятувальники й без цього добре знають свою роботу: за час російсько-української війни їм вдалося визволити з гірського полону понад 250 українців.
Команда одразу вирушила на пошуки, але попри всі старання тієї ночі їм не вдалося нікого знайти.
«Або вони змінили місцеперебування, або вони мертві. (...) Звісно, це засмучує, але це наш обовʼязок — перевірити», — пояснив один із рятувальників Міхай Кантеа. За офіційними даними, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в горах загинуло 18 людей, ще пʼятьох вважають зниклими безвісти.
Ця історія завершилася добре: чоловіків знайшли наступного дня. Один із них, Роман, розповів, що родом із Полтави, а ще кілька тижнів тому був снайпером на Донбасі. Його товариш, Михайло, брат якого і звернувся до рятувальників, здавався виснаженим та розгубленим...
З початку повномасштабного вторгнення понад 22 тисячі українців перетнули українсько-румунський кордон, намагаючись уникнути мобілізації чи покинути лави ЗСУ. Хтось іде небезпечним шляхом через гори, а хтось перепливає Тису. Журналіст France Televisions Фабʼєн Магну провів кілька днів із румунськими рятувальниками та поговорив із втікачами-українцями, щоб зʼясувати, як вони наважилися на такий крок. RFI Українською переповідає цей репортаж.
Імена українців, які фігурують у статті Фабʼєна Магну, змінено.
У ніч з 24 на 25 січня 2025 року гірська рятувальна служба Марамуреш отримала повідомлення з України про двох чоловіків, які заблукали в румунських Карпатах. До рятувальників звернувся брат одного з них. Він передав координати останнього місцеперебування «мандрівників» та навіть погрожував наслідками, якщо їх не знайдуть. Проте рятувальники й без цього добре знають свою роботу: за час російсько-української війни їм вдалося визволити з гірського полону понад 250 українців.
Команда одразу вирушила на пошуки, але попри всі старання тієї ночі їм не вдалося нікого знайти.
«Або вони змінили місцеперебування, або вони мертві. (...) Звісно, це засмучує, але це наш обовʼязок — перевірити», — пояснив один із рятувальників Міхай Кантеа. За офіційними даними, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в горах загинуло 18 людей, ще пʼятьох вважають зниклими безвісти.
Ця історія завершилася добре: чоловіків знайшли наступного дня. Один із них, Роман, розповів, що родом із Полтави, а ще кілька тижнів тому був снайпером на Донбасі. Його товариш, Михайло, брат якого і звернувся до рятувальників, здавався виснаженим та розгубленим...
2
3
5
7
14
27
0
...Ще більше пощастило Владиславу Дуді (це справжнє ім´я героя. — Ред.), якого врятували на початку грудня. Тоді його історія облетіла чимало світових медіа: чоловіка знайшли сильно переохолодженим, але він попри все притуляв до грудей маленьке руде кошеня, із яким і долав гори. Тоді рятувальники зазначали, що, ймовірно, саме кіт і врятував свого господаря, не даючи йому остаточно замерзнути.
Зараз Владислав уже одужав та перебуває в іншій країні ЄС. Він розповів, що довго планував втечу і вирішив «дочекатися зими, коли стане холодніше».
«Нарешті я зустрів двох хлопців, і ми вирушили. Там ми їли сосиски та кашу, спали в наметах», — розповів він.
Утрьох вони дісталися Румунії, проте опинилися в горах на висоті майже дві тисячі метрів. «Схили виявилися надто крутими. Нам довелося спускатися сидячи. І, зрештою, я впав», — пригадує хлопець. Його супутники звернулися по допомогу до румунських рятувальників, але самі вирішили йти далі.
Владислав був упевнений, що на цьому його подорож скінчилася: «Я думав, що ніхто ніколи не прийде за мною і що я помру»...
Зараз Владислав уже одужав та перебуває в іншій країні ЄС. Він розповів, що довго планував втечу і вирішив «дочекатися зими, коли стане холодніше».
«Нарешті я зустрів двох хлопців, і ми вирушили. Там ми їли сосиски та кашу, спали в наметах», — розповів він.
Утрьох вони дісталися Румунії, проте опинилися в горах на висоті майже дві тисячі метрів. «Схили виявилися надто крутими. Нам довелося спускатися сидячи. І, зрештою, я впав», — пригадує хлопець. Його супутники звернулися по допомогу до румунських рятувальників, але самі вирішили йти далі.
Владислав був упевнений, що на цьому його подорож скінчилася: «Я думав, що ніхто ніколи не прийде за мною і що я помру»...
11
10
...Босоніж по снігу
Максим дорого заплатив за прохід через гори: у нього ампутовані всі пальці на ногах. Ще на початку повномасштабного вторгнення чоловік виїхав із Києва та поселився неподалік від кордону. Згодом, отримавши повістку, понад місяць переховувався в лісі, а потім заплатив дві тисячі євро колишньому контрабандистові цигарок за те, щоб той просто вказав напрямок.
У дорогу Максим вирушив разом із трьома іншими людьми: «Я чув, що треба подорожувати порожнем. Це була величезна помилка». Вони кілька разів намагалися подолати гору Піп Іван, висота якої становить понад дві тисячі метрів...
Максим дорого заплатив за прохід через гори: у нього ампутовані всі пальці на ногах. Ще на початку повномасштабного вторгнення чоловік виїхав із Києва та поселився неподалік від кордону. Згодом, отримавши повістку, понад місяць переховувався в лісі, а потім заплатив дві тисячі євро колишньому контрабандистові цигарок за те, щоб той просто вказав напрямок.
У дорогу Максим вирушив разом із трьома іншими людьми: «Я чув, що треба подорожувати порожнем. Це була величезна помилка». Вони кілька разів намагалися подолати гору Піп Іван, висота якої становить понад дві тисячі метрів...
9
5
1
«Мені загрожує дванадцять років увʼязнення»
Утікачі — і цивільні, і колишні військові — усе одно бояться бути спійманими.
«Мене розшукують в Україні. Поліція вже була в моєму домі, і я ризикую отримати дванадцять років ув´язнення», — розповідає сорокарічний Артем, який долучився до лав українського війська ще на початку повномасштабного вторгнення. Він був сапером у Бахмуті та мав кілька контузій, унаслідок яких страждає від головного болю та проблем із памʼяттю.
Навесні 2024 року Артем був у відпустці, коли товариш повідомив йому, що їхній підрозділ перекидають до міста Часів Яр, на яке наступала російська армія.
«Нас явно відправляли на смерть. Я зважив всі ’за’ і ’проти’ та вирішив піти», — говорить чоловік. Він прихопив із собою документи, гроші, телефон та попрямував у бік Тиси. Йому вдалося уникнути патрулів, а потім завдяки набутим у війську навичкам розвʼязати колючий дріт на українській стороні кордону.
«Це сталося дуже швидко», — коментує він своє форсування Тиси.
Артем висловлює невдоволення поточною ситуацією в Україні та звинувачує офіцерів у безчесній поведінці. Зокрема, він розповідає, як ті забирали значки полеглих військових, щоб отримувати їхню зарплату, а родинам казали, що люди зникли безвісти.
«Це не тільки війна, це ще й політика, корупція. (...) Деякі люди не хотіли воювати й платили офіцерам, щоб їх не відправляли на передову. Так що це завжди був я і ще кілька людей, завжди одні й ті самі люди. (...) Офіцери вислали нас так, ніби ми йшли по гриби, добре знаючи, що нас атакуватимуть. (...) Я хочу, щоб це припинилося і щоб усі відповідальні заплатили за скоєне», — говорить Артем.
Він усе ще відчуває провину за те, що не зміг допомогти бойовим товаришам: «Щоразу, коли я їм дзвоню, я чую, що гине чимраз більше людей. (...) Я завжди пам´ятатиму тіла в окопах. У супермаркеті мені достатньо понюхати м´ясо, щоб зрозуміти, свіже воно чи ні».
Утікачі — і цивільні, і колишні військові — усе одно бояться бути спійманими.
«Мене розшукують в Україні. Поліція вже була в моєму домі, і я ризикую отримати дванадцять років ув´язнення», — розповідає сорокарічний Артем, який долучився до лав українського війська ще на початку повномасштабного вторгнення. Він був сапером у Бахмуті та мав кілька контузій, унаслідок яких страждає від головного болю та проблем із памʼяттю.
Навесні 2024 року Артем був у відпустці, коли товариш повідомив йому, що їхній підрозділ перекидають до міста Часів Яр, на яке наступала російська армія.
«Нас явно відправляли на смерть. Я зважив всі ’за’ і ’проти’ та вирішив піти», — говорить чоловік. Він прихопив із собою документи, гроші, телефон та попрямував у бік Тиси. Йому вдалося уникнути патрулів, а потім завдяки набутим у війську навичкам розвʼязати колючий дріт на українській стороні кордону.
«Це сталося дуже швидко», — коментує він своє форсування Тиси.
Артем висловлює невдоволення поточною ситуацією в Україні та звинувачує офіцерів у безчесній поведінці. Зокрема, він розповідає, як ті забирали значки полеглих військових, щоб отримувати їхню зарплату, а родинам казали, що люди зникли безвісти.
«Це не тільки війна, це ще й політика, корупція. (...) Деякі люди не хотіли воювати й платили офіцерам, щоб їх не відправляли на передову. Так що це завжди був я і ще кілька людей, завжди одні й ті самі люди. (...) Офіцери вислали нас так, ніби ми йшли по гриби, добре знаючи, що нас атакуватимуть. (...) Я хочу, щоб це припинилося і щоб усі відповідальні заплатили за скоєне», — говорить Артем.
Він усе ще відчуває провину за те, що не зміг допомогти бойовим товаришам: «Щоразу, коли я їм дзвоню, я чую, що гине чимраз більше людей. (...) Я завжди пам´ятатиму тіла в окопах. У супермаркеті мені достатньо понюхати м´ясо, щоб зрозуміти, свіже воно чи ні».
18
5
1
2
Ну наш друг плыл через Тису в марте
Приплыл переохлажденным, лечил воспаление лёгких ещё 2 месяца, чуть не сдох говорит. Ничего, сейчас в Германии, жизнь налажена
Многие так рисковали и продолжают рисковать и виноваты в этом не они, а те условия в которых закрыли мужчин
Приплыл переохлажденным, лечил воспаление лёгких ещё 2 месяца, чуть не сдох говорит. Ничего, сейчас в Германии, жизнь налажена
Многие так рисковали и продолжают рисковать и виноваты в этом не они, а те условия в которых закрыли мужчин
9
1
10
41
Если б открыли границы, то сейчас не было бы в советчице вопросов типа - продолжать воевать или нет. Да и война уже закончилась бы.
38
16
мой сосед пешком шел через карпатские горы, прятался на деревьях, закатывался в листья и мох, тоже попрощался с жизнью, я так понимаю что они не могли неделювыбраться из лесов. потом выгребли к людям. сейчас живет с семьей (подружка моя) в маями. у подржуки началась депрессуха, каждый день звонит маме по телефону и плаче плачет, я ее конечно тоже понимаю.
4
9
1
10
У многих за границей депрессия - работу сложно найти или физически тяжёлая работа без перспектив, домой вернуться нельзя. Какая от этого радость может быть?
4
13
откуда я знаю, изза одиночества видимо, муж там какой то хитров..ебанный онко хирург, работает , турдится, она с младенцем целыми днями одна в том доме огроменном. соседей там енту у них, видно по видео что виллы - или как это называется - стоят далеок друг от друга.
17
3
ну, это люди из другого слоя, в простых работах не нуждаются, на выходные на мальту мотаются.
4
2
Тяжёлой, физической. Человеку, который тяжелее компьютерной мышки ничего не поднимал, очень тяжело. Без сарказма
1
3
ваш сусід якийсь командос? за ним там ще хіщнік не ганявся? бо я один в один таке кіно бачила)
11
6
тобто це цей онкохірург тиждень на деревах спав і в мох замотувався? ото він ще сказочнік добрячий)
15
А якщо повернути наших войовничих вояк-форумчанок ізза кордону, то до Уралу переможним маршем дійшли б.
7
8
3
Можливо, це була а@@єнна історія для знайомих, щоб не розповідати, що банально знайшов, кому дати гроші
9
Если он при такой хорошей профессии, то я не понимаю почему он лесом шел 🤷🏻♀️ да и вообще, с такой профессией в Украине оставаться даже выгоднее. Но это уже мои домыслы.
Какой работы?
По специальности у людей практически нет перспектив. Это занимает очень много лет, чтобы начать работать по специальности.
А работать уборщицей - вот тебе и депрессия
По специальности у людей практически нет перспектив. Это занимает очень много лет, чтобы начать работать по специальности.
А работать уборщицей - вот тебе и депрессия
Не обязательно по специальностям, можно логистом, например, можно врачами и учителями по спецконтрактам, в аэропортах полно вакансий.
2
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу