Дивна поведінка батька.

І все таки ’ще 52’.
Не робіть з нього старого завчасно.
Кажіть про щось інше, ніж аналізи. Він лікар і може допомогти? Якщо ні, то нащо йому ваші аналізи? Може в нього теж не все ок і його тригерить.

І все таки ’ще 52’.
Не робіть з нього старого завчасно.
Кажіть про щось інше, ніж аналізи. Він лікар і може допомогти? Якщо ні, то нащо йому ваші аналізи? Може в нього теж не все ок і його тригерить.

Ну якщо в нього така душевна організація, то не варто у доньки питати й тоді язвити їй так

Він постійно розказує про своє здоров´я, де що здавав, що болить, я ж не кажу що це його діло і його здоров´я і мене це не стосується. І я не присвячую його в усі ці тонкості, питає як там малюк, я відповідаю ’та нічого, ходила кров на аналізи здавати в вчора’, без ниття, просто як повідомлення інформації 🤷🏻‍♀️

Складіть список тем для розмов, які не стосуються нічийого здоров´я та аналізів.
Але, гадаю, це буде важко. Робота, хобі, домашні тварини. Кіно, музика.
Про релігію, політику та гроші виховані люди не спілкуються.

Та хто сказав що ми тільки про це балакаємо? Ми можемо розмовляти по 40 хвилин, то про сім´ю, про роботу, про плани, ну і до цього інколи доходить, і я чую таке у відповідь. Це не означає що ми балакаємо і він мені кожен раз одне й те саме каже, просто вже 3-й раз я чую ці слова саме у відповідь на питання про здоров´я. Він так, постійно розказує про свої проблеми, як томиться на роботі. І я можу поспівчувати, не кажу що він сам цю роботу вибрав і робить для себе

Живу від нього в 10 хвилинах їзди, зідзвонюємося від сили раз на тиждень, раз на 2 тижні їздимо в гості. Не перший раз вже це каже, хоча знає що мене це чіпляє. Я намагаюся його зрозуміти, але, як тут і написали, на питання про свій стан, буду казати що все ок

А він якось вам допомагає?
Може хвилюється, що самі не потягнете й це ляже на нього.
Бо веде себе так наче для нього це додаткові обовʼязки.
Бо тут щось так хвилюються, що такий молодий, берегти його треба. А я так розумію, що у вашому стані ви б хотіли, щоб близька людина була вашою опорою.

З інтернету:
Я: «Вагітність — це дуже важко.»
Вони: «От народиш — ще важче буде!»

Я: «Новонароджений забирає всі сили.»
Вони: «Ой, зачекай, поки стане малюком!»

Я: «Малюки — як буря. Мені важко.»
Вони: «Зачекай, поки підлітком стане!»

Добре, але… можна вже припинити цю гру в «зачекай» щоразу, коли мама відкриває душу?

Материнство і так достатньо складне - без «попереджень» на кожному етапі.
Замість того щоб знецінювати її боротьбу словами «зачекай», краще сказати:

«Я тебе чую.»

«Ти чудово справляєшся.»

«Цей період справді важкий, але ти не одна.»

Бо коли я тонула у безсонних ночах, істериках, купах пелюшок і сліз (їхніх і моїх)...
мені не треба було зворотного відліку до наступної бурі.
Мені була потрібна людина, яка посидить поруч під дощем і скаже: «Ти пройдеш через це.»

Підтримай її. Почуй її. Вона і так несе занадто багато.

Ні, не допомогає. Чоловік гарно заробляє, закриває усі потреби з головою. Я відколи заміжня, то по допомогу і не зверталися ніколи. Бувало таке що жартував типу коляску вже мені на день народження подарує, а не гроші, як зазвичай, то чоловік одразу каже ’нам нічого не треба, я сам всім свою дитину забезпечу’. А я й не сперечаюсь

Це тому, що ви сприймаєте батька як близьку людину , з якою хочеться поділитись , а він сприймає вас як чужу. Я сама знаю так було з мамкою коли я попри її до мене холодне відношення все життя періодами забувала, і сприймала її в класичній ролі матері ( яким цікаве життя своїх дітей). Та також в любих ситуаціях ставала на чужу сторону і починала мене критикувати . Я намагалась готврити про якісь рядові сімейні справи, що робили, де гуляли з малим, які успіхи в садку ітд, що малий навчився робити - а вона все бачила в тому причину розкритикувати що я все роблю погано. Завжди і в любих ситуаціях. Спочатку я не розуміла що взагалі відбувається, а потім цей негатив дістав. Спілкування звела до 1 раз в тиждень по погоді , все, нічого особистого не розказувала - не всі батьки є батьками і не всім батькам болить душа за дітей.

Ви дуже влучно написали. А ви самі це зрозуміли? Чи зверталися до психолога, читали статті якісь? В моєму оточенні є дорослі, які своїх дорослих дітей отак критикують, розносять, ставляють інших в приклад, іншими чужими дітьми пишаються тощо, словом виглядає це дико (особливо на фоні тих батьків, які завжди підтримують дітей). Мабуть, це якось називається в психології, отака критика, відстороненість. А можливо, не всі можуть та вміють підтримати.