И.О. человека• 16 мая 2021
День пам´яті жертв політичних репресій.
Повстання у Кенгірі — найбільше повстання в радянських концтаборах.
Одними з організаторів повстання були члени Організації українських націоналістів та Української Повстанської армії.
Повстання датується 16 травня – оголошення загального страйку. Далі – руйнування мурів між концтабірними пунктами, вигнання охорони, автоматні черги, жертви.
У повстанні брало участь близько 10 тисяч ув´язнених. Воно тривало 40 днів. Вранці 26 червня 1954 року радянська влада кинула проти повстанців армію і танки.
Саме українські жінки у вишитих сорочках, стали перед танками, але танки не зупинились - загинуло близько 700 повстанців.
Одними з організаторів повстання були члени Організації українських націоналістів та Української Повстанської армії.
Повстання датується 16 травня – оголошення загального страйку. Далі – руйнування мурів між концтабірними пунктами, вигнання охорони, автоматні черги, жертви.
У повстанні брало участь близько 10 тисяч ув´язнених. Воно тривало 40 днів. Вранці 26 червня 1954 року радянська влада кинула проти повстанців армію і танки.
Саме українські жінки у вишитих сорочках, стали перед танками, але танки не зупинились - загинуло близько 700 повстанців.
11
0
Жалобний день! Дякую, що згадали. Нехай покояться з миром всі закатовані, безневинно репресовані люди. Пам´ятаємо, щоб ніколи не повторилось!
Мирослав Симчич: від сотенного до небезпечного в’язня ГУЛАГу
Мирослава Симчича земляки по нині знають як «Кривоноса» – за псевдонімом, який використовував в УПА. При житті, в його честь названо вулицю в рідному селі Вижній Березів та встановлено пам’ятник у Коломиї.Сотенний «Кривоніс», незважаючи на свій юний вік (останній повстанський бій він провів у двадцятип’ятирічному віці), є одним із легендарних командирів УПА. Він керував боєм під Космачем, де було вбито підполковника Алєксєя Дєргачова – командира 256-го конвойного полка військ НКВС.
Пізніше, під час чергового слідства, «Кривоносу» скажуть, що вбитий Дергачов був генерал-майором, який відповідав за виселення кримських татар та чеченців, але через безславну смерть в бою з бандерівцями був посмертно понижений у військовому званні.
Мирослава Симчича земляки по нині знають як «Кривоноса» – за псевдонімом, який використовував в УПА. При житті, в його честь названо вулицю в рідному селі Вижній Березів та встановлено пам’ятник у Коломиї.Сотенний «Кривоніс», незважаючи на свій юний вік (останній повстанський бій він провів у двадцятип’ятирічному віці), є одним із легендарних командирів УПА. Він керував боєм під Космачем, де було вбито підполковника Алєксєя Дєргачова – командира 256-го конвойного полка військ НКВС.
Пізніше, під час чергового слідства, «Кривоносу» скажуть, що вбитий Дергачов був генерал-майором, який відповідав за виселення кримських татар та чеченців, але через безславну смерть в бою з бандерівцями був посмертно понижений у військовому званні.
Мирослав Симчич стане також одним із уособлень українського визвольного руху в ГУЛАГу, адже проведе в ув’язненні тридцять два з половиною роки – один із найдовших термінів серед політв’язнів радянських таборів.
Кожен з трьох термінів Симчича-«Кривоноса» був особливим. Але спочатку було слідство, яке супроводжувалося жорстоким катуванням. Можливо більшим аніж над іншими в’язнями – Симчич під час допиту вдарив слідчого: «Я тоді як вріжу йому з усього маху кулаком в підборіддя. Він і пішов, як у нас кажуть «воробцем». Перекотився кілька раз і як закричить з кутка: «Караул, бандіт убіваєт!».
Про те, що наступний тиждень він провів майже в безпам’ятстві зміг дізнатися, по семи пайках хліба, які, по одній на день, приносили в камеру. Втім, тортури Симчич витримав. В якомусь моменті його скріпила порада солдата-кавказця, який якось між іншим сказав: «Крівонос, помні харашо, за нєт – суда нєт». Відтак «Кривоніс» ні до чого не признався, хоча й отримав цілком традиційні в таких випадках 25 років ув’язнення.
Кожен з трьох термінів Симчича-«Кривоноса» був особливим. Але спочатку було слідство, яке супроводжувалося жорстоким катуванням. Можливо більшим аніж над іншими в’язнями – Симчич під час допиту вдарив слідчого: «Я тоді як вріжу йому з усього маху кулаком в підборіддя. Він і пішов, як у нас кажуть «воробцем». Перекотився кілька раз і як закричить з кутка: «Караул, бандіт убіваєт!».
Про те, що наступний тиждень він провів майже в безпам’ятстві зміг дізнатися, по семи пайках хліба, які, по одній на день, приносили в камеру. Втім, тортури Симчич витримав. В якомусь моменті його скріпила порада солдата-кавказця, який якось між іншим сказав: «Крівонос, помні харашо, за нєт – суда нєт». Відтак «Кривоніс» ні до чого не признався, хоча й отримав цілком традиційні в таких випадках 25 років ув’язнення.
В таборах він був активним учасником спротиву режиму та свавіллю кримінальників. Представник молодшої генерації дисидентів – Валерій Марченко, який народився в Києві в 1947 році (за рік перед останнім боєм «Кривоноса»), напише короткий твір про Симчича «Раз п’ятнадцять, два п’ятнадцять». Тут буде згадано сутичку в БУРі («барак усиленного режима»), де Симчич мав помститися блатним за каліцтво молодого бандерівця: «На дворищі промзони на фашиста (так ще по таборах називали націоналістів) чекали троє із захованими під фуфайками аргументами для переговорів. Здоровань, який став найперший, вихопив булаву (металеву кулю завбільшки з кулак на довгому держаку розглядали з цікавістю набіглі після бойовища в’язні) і замахнувся для удару. Проте він устиг лише замахнутись. По-кошачому стрибнувши вперед, Симчич однією рукою перехопив булаву, а другою вдарив у обличчя. Здоровань розчепірив пальці, і зброя опинилася в руках суперника. Наступної миті він уже валявся навзнак з розтрощеним черепом. У цей час до них підскочив другий напасник із залізною штабою. Той устиг зачепити Симчича по рамену, але далі удари вже сипались в одному напрямку. У кримінальника було пошкоджено хребет, ребра і щось там ще. Третьому з ножем дісталося лише раз, бо втік у заборонену зону, де його підстрелив вартовий з вишки. Протягом цих днів на зоні ліквідували ще кількох стукачів. Згуртовані українці визначалися як група, яку не можна було зачіпати безкарно».
Це лише одна із чисельних історій боротьби українців в спецтаборах. Про бандерівців росіянин Віктор Булгаков скаже, що «були дуже добре організовані, їхні лідери до ув’язнення були командирами повстанських загонів, усі добре одне одного знали, і їх організація розбудовувалася майже автоматично».
Симчич тут знову опиниться на передовій, що згодом йому відгукнеться черговим тюремним вироком. Як пояснюватиме в спогадах: «Чим ми ризикували? У кожного термін по двадцять п’ять років. Кого боятися? Чого остерігатися?»
І хоча він та його товариші мали максимальні терміни, але боротьба з «побутовиками» не залишилася безслідною. Відтак, за «таборовий бандитизм» отримали чергові 10-літні присуди. Окрім цього, як злісному порушнику режиму, півтора роки доведеться відсидіти в карцері. Про той період писатиме скупо: «Холод, голод, спрага висушили мене, мов блошицю». Проте врятували друзі, які в негоду, особливо в заметілі підповзали до БУРу, який охороняв окремий озброєний солдат на вишці, й на довгій тичці передавали хліб.
Масове звільнення в’язнів в середині 1950-х не зачепить Симчича – його черга прийде лише в 1963 році, але через 5 років знову відправлять «досидіти термін». За той час ситуація в таборах, як і контингент значно зміняться. Але не змінився Симчич. Коли опинився в камері повній кримінальників, які одразу оцінили мішок з речами в’язня, то політв’язень відреагував блискавично: «Не довго думаючи, тисну одному і другому в скулу. Лиш ногами накрилися. Той, що дістав з правої руки, полетів аж під «парашу». Лежать обидва, очима кліпають…».
Симчич тут знову опиниться на передовій, що згодом йому відгукнеться черговим тюремним вироком. Як пояснюватиме в спогадах: «Чим ми ризикували? У кожного термін по двадцять п’ять років. Кого боятися? Чого остерігатися?»
І хоча він та його товариші мали максимальні терміни, але боротьба з «побутовиками» не залишилася безслідною. Відтак, за «таборовий бандитизм» отримали чергові 10-літні присуди. Окрім цього, як злісному порушнику режиму, півтора роки доведеться відсидіти в карцері. Про той період писатиме скупо: «Холод, голод, спрага висушили мене, мов блошицю». Проте врятували друзі, які в негоду, особливо в заметілі підповзали до БУРу, який охороняв окремий озброєний солдат на вишці, й на довгій тичці передавали хліб.
Масове звільнення в’язнів в середині 1950-х не зачепить Симчича – його черга прийде лише в 1963 році, але через 5 років знову відправлять «досидіти термін». За той час ситуація в таборах, як і контингент значно зміняться. Але не змінився Симчич. Коли опинився в камері повній кримінальників, які одразу оцінили мішок з речами в’язня, то політв’язень відреагував блискавично: «Не довго думаючи, тисну одному і другому в скулу. Лиш ногами накрилися. Той, що дістав з правої руки, полетів аж під «парашу». Лежать обидва, очима кліпають…».
Після цього інциденту до Симчича причепилося прізвисько «бєшений дєд», яке мандрувало з ним по наступних таборах. Вже пізніше, після відбутих 25 років за «58-ю статтею» політв’язню доведеться відсидіти ще 5 років побутової статті. Відтак далі термін покарання відбуватиме серед карних злочинців. І коли Симчич, з своїм «багажем років ув’язнення», опиниться в БУРі з блатними, то «несподівано для них і для себе я став у камері «авторитетом» для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного «довгожителя» просили розсудити». І хоча упівець підкреслював, що його не цікавили блатні закони, але для кримінальних ув’язнених він залишався чи не останньою інстанцією.
Добуваючи свій другий термін, що в підсумку вже становило 30 років, з яких 5 – за «табірний бандитизм», бандерівець написав листа до генерального секретаря ЦК КПРС – Брєжнєва. Так сталося, що саме частина цього листа опинилася в одному з найтиражніших тижневиків Західної Європи – німецькому «Spiegel».
Полковнику, який спеціально приїхав, щоб допитати в’язня в цій справі, Симчич лише рекомендував звернутися за роз’ясненням до генсека: «А висилати в журнал я не висилав, я післав Брежнєву. А чому Брежнєв передав туди, я не знаю. Яким чином вона там опинилася, спитайте Брежнєва. У нього з Вашингтоном прямий зв´язок, з Лондоном прямий зв´язок, з Бонном теж – спитайте його, він вам скаже».
Добуваючи свій другий термін, що в підсумку вже становило 30 років, з яких 5 – за «табірний бандитизм», бандерівець написав листа до генерального секретаря ЦК КПРС – Брєжнєва. Так сталося, що саме частина цього листа опинилася в одному з найтиражніших тижневиків Західної Європи – німецькому «Spiegel».
Полковнику, який спеціально приїхав, щоб допитати в’язня в цій справі, Симчич лише рекомендував звернутися за роз’ясненням до генсека: «А висилати в журнал я не висилав, я післав Брежнєву. А чому Брежнєв передав туди, я не знаю. Яким чином вона там опинилася, спитайте Брежнєва. У нього з Вашингтоном прямий зв´язок, з Лондоном прямий зв´язок, з Бонном теж – спитайте його, він вам скаже».
Це зухвальство мало свою ціну – в день коли закінчився другий термін, «Кривоніс» отримує черговий вирок – два з половиною роки особливо суворого режиму.
«Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти…», - так відреагував Мирослав Симчич на черговий поворот долі.
Загалом Мирослав Симчич відбуде 32 роки, 6 місяців та 3 дні в неволі – один із найбільших термінів. Про те, що пройдений шлях був недаремний пересвідчиться, працюючи на «Запоріжсталі». Зважаючи на заборону проживати в Західній Україні, Прибалтиці та Гродненській області, саме Запоріжжя стане новим домом для бандерівця.
На «п’ятихвилинці», яку не відвідував колишній політв’язень, робітникам зачитали про нього статтю з «Индустриального Запорожья». Ефект виявився цілком протилежним аніж очікувала редакція та політичні куратори на «Запоріжсталі». Робітники ввірвалися в цех, де працював Симчич й миттєво «з незрозумілого для них дивака-«дєда» я зробився для них враз героєм…».
«Люди, які першочергово бокували від мене, тепер підходили, про щось розпитували, щось оповідали своє, просто посміхалися при зустрічі. Я зрозумів тоді, що народ наш не втратив душу, не зуміли комуністи за довгі десятиліття свого владарювання вихолостити з українців притаманні їм щирість, доброту, товариськість… Нація українська, хай і зросійщена вкрай, все таки жива! Відкриття це втішило невимовно», - підсумує Симчич.
«Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти…», - так відреагував Мирослав Симчич на черговий поворот долі.
Загалом Мирослав Симчич відбуде 32 роки, 6 місяців та 3 дні в неволі – один із найбільших термінів. Про те, що пройдений шлях був недаремний пересвідчиться, працюючи на «Запоріжсталі». Зважаючи на заборону проживати в Західній Україні, Прибалтиці та Гродненській області, саме Запоріжжя стане новим домом для бандерівця.
На «п’ятихвилинці», яку не відвідував колишній політв’язень, робітникам зачитали про нього статтю з «Индустриального Запорожья». Ефект виявився цілком протилежним аніж очікувала редакція та політичні куратори на «Запоріжсталі». Робітники ввірвалися в цех, де працював Симчич й миттєво «з незрозумілого для них дивака-«дєда» я зробився для них враз героєм…».
«Люди, які першочергово бокували від мене, тепер підходили, про щось розпитували, щось оповідали своє, просто посміхалися при зустрічі. Я зрозумів тоді, що народ наш не втратив душу, не зуміли комуністи за довгі десятиліття свого владарювання вихолостити з українців притаманні їм щирість, доброту, товариськість… Нація українська, хай і зросійщена вкрай, все таки жива! Відкриття це втішило невимовно», - підсумує Симчич.
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу