Из-за чего был голодомор? Как вам рассказывали родственники?

Голод після війни.

Неурожай. Все лето 1946 не было дождей. Мне бабушка рассказывала, как селяне с попом ходили по полям, пели псалмы и умоляли Бога послать дождь. Но нет, не послал.

Это стёб такой?
Знаю с автобиографии своего прадеда, с Киевской области, читала все в деталях. Когда заходили в хату и забирали у ребенка последнюю картошину, это одно из много , ’по-любому был неурожай’

Який голодомор застав ваш тато 40 року народження?

моя бабушка рассказывала, что приходили и просто выгребали все, что было - все запасы зерна у них забрали. Рассказывала, как собирали втихаря полынь и с нее лепешки делали. Рассказывала, как соседка сошла с ума и сварила суп со своих детей. После всего у бабушки всегда крупы, мука стояли мешками - она очень боялась голода :( Также рассказывала, как помнит, что пришли военные и несли хлеб в руках и они не могли наестся хлеба и плакали очень :( Говорила, что во время войны такого не было и немцы детям и женщинам приносили еду, а бабушке немец подарил пуховый платок, чтобы она не мерзла.

Не неврожай був, а позабирали у людей все, що вони виростили. От і вся причина.

у каждого своя правда я так понимаю,но мало кто знает историю своего рода. Именно в моей семье по рассказам моей бабушки и деда,никто не умер,голод был,но всех деток выкормили,одна девочка из близняшек у прабабушки при родах умерла только. Одесская область.

Який голодомор застав ваш тато 40 року народження?

Індустріалізація, заводи ті оплачені трупами українців. До того ж не треба так багато українців депортувати, як, наприклад, кримських татар, а одним махом вирішити питання цих одвічних українських бунтарів.
Жорстокий, сатанинський розрахунок.

Я 1968 року,у мої 13років моя тітка розказувала про Голодомор,сказала,що забирали все зерно у людей ,худобу,їли бур’ян,лободу,люди так голодали,що сходили з розуму і їли навіть своїх дітей та трупи односельчан.В той час у селян не було паспортів і виїхати в місто вони не могли,Я тоді була тупа радянська піонерка і сказала їй,що в неї не всі вдома.До цих пір соромно,тітка давно померла

А хто пам‘ятає в чому сенс було так Сталіну робити? Щоби що?

Моя бабушка еще не родилась а вот ее мать рассказывала что у них в селе каждое утро повозок с лошадями забирала трупы людей, целыми семьями которые от голода померли
Сама прабабка работала у богатой семьи и ей раз предложили еду которую на доели , рисовая каша на молоке , она гордо отказалась а дома была дочь трехлетняя голодающая
Она потому эту кашу вспоминала до смерти , мол как из-за дурной гордости не взяла голодному ребенку миску каши , тогда это казалось чем-то божественным
Хорошо что ребенок на умер , меня эта история заставила крепко задуматься
Что была б прабабка умнее то взяла б кажу и поблагодарила бы от души и похвалами и лаской сделала б это на постоянной основе -забирать оставшуюся еду ребенку

мало хто вже може розказати.люди крихтами збирають історії про житття......

’Марина Скрипченко
4 д. ·
Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…
- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..’

моей бабушке 91 нынче. Во времена голодомора она только родилась. Моя прабабушка, которая в молодости как раз те времена пережила чудом (тоже долгожитель) скончалась в 80-х, когда я еще не родилась. Прадеды - тех война забрала еще в 40-х... И то бабушка и дедушка всегда говорили, что о тех временах им не рассказывали ничего. Только про послевоенный голод рассказывали, потому что его они уже отчетливо сами помнят. Экстраполируя данный примерный возраст на те поколения, задумайтесь: кто должен был в семьях об этом рассказывать, по-вашему? Максимум со слов пра-родственников могли пересказать, и то тогда многие малограмотные были - рассказы часто были далеки от истины и на веру их брать можно 50/50, так как много отсебятины (не в плохом смысле, просто человек воспринимает все в меру своих возможностей и обстановки) + часть информации явно перемешана со следующими периодами.

Я вибачаюсь , скажіть що таке жорна ?