Сусідка зверху• 08 января 2024
Діти і війна
Нас бомблять. Спочатку було дуже страшно. Половина сім´ї відмовилась виїзджати, залишились разом. Прилітало в квартиру, легенько,відремонтували. Коли вже зовсім тяжко було, виїхали. Через 4 місяці повернулись, бо робота ,за яку можна жити, тут. І ось знову ракети .Город- мільонник. Може попадуть. Може ні. Кожний раз, коли летять ракети, думаю чи вправі я вирішувати долю дітей. Але старша дитина і чоловік категорично відмовляються їхати . Кинути мужа можу, дитину-ні. І от до болі в серці кожний раз чекаю- прокинемось чи ні. Ось взлетіли літаки, новини пишуть, летять на позиції.Вірогідно вранці будуть нас знову бомбити. Чоловік каже, що треба просто навчитись жити без страху. А я боюсь. Не за себе, за дітей. А він не боїться. Не прошу порад, критики чи співчуття. Хочу прокинутись зранку, прочитати цю маячню і з посмішкою подумати яка я дурна була. Боже, дай прокинутись всім нам.
показать весь текст
53
3
26
79
0
Я витримала в Німеччині півтори роки. Повернулися в Київ. Тут мій син живе повноцінним життям. Вже відмінили тривогу - пішов до школи. Першій день після канікул.
Досягнення в Німеччині: став ненавидіти німецьку мову. В Німеччину не з нуля. Був вже сертифікат рівня А1 від інституту Гете.
Досягнення в Німеччині: став ненавидіти німецьку мову. В Німеччину не з нуля. Був вже сертифікат рівня А1 від інституту Гете.
1
2
Если в этой теме есть оптимисты, о которых вы пишите, прошу поделиться оптимизмом, на чем он основывается, как видите дальнейшее развитие ситуации - есть ли рацио в ваших ожиданиях или это из серии авось пронесет и само както наладится
1
Не знаю, автор, як краще.
Ми з дітьми були півроку в Чехії ще на початку війни. Тікали в тому в чому були, білизна в рюкзачках. Ще й пішки кордон переходили.
Діти школу відвідували, розмовляти почали. Але депресія була явна. Бо нічого не хотіли, тільки нили що додому хочуть.
Повернулися ми в серпні минулого року.
Так вони розквітнули, ходять до школи, спілкуються з друзями, відвідують спортивні секції, змагання різні. Здавалось ось-ось все стане краще.
Але з кожним днем я розумію, що перспективи марні. А з урахуванням останніх масованих обстрілів так взагалі така безвихідь, що місця собі не знаходжу.
Розумом розумію, що треба їхати, але наче хтось тримає(
Чоловік, син старший, мама, свекруха всі залишаться в Україні.
Інколи здається, що це просто поганий сон.
Треба, напевно, до психіатра сходити.
Бо вже майже два роки війна, а думки іноді зовсім «не алё»
Ми з дітьми були півроку в Чехії ще на початку війни. Тікали в тому в чому були, білизна в рюкзачках. Ще й пішки кордон переходили.
Діти школу відвідували, розмовляти почали. Але депресія була явна. Бо нічого не хотіли, тільки нили що додому хочуть.
Повернулися ми в серпні минулого року.
Так вони розквітнули, ходять до школи, спілкуються з друзями, відвідують спортивні секції, змагання різні. Здавалось ось-ось все стане краще.
Але з кожним днем я розумію, що перспективи марні. А з урахуванням останніх масованих обстрілів так взагалі така безвихідь, що місця собі не знаходжу.
Розумом розумію, що треба їхати, але наче хтось тримає(
Чоловік, син старший, мама, свекруха всі залишаться в Україні.
Інколи здається, що це просто поганий сон.
Треба, напевно, до психіатра сходити.
Бо вже майже два роки війна, а думки іноді зовсім «не алё»
3
Не можу уявити як діти досі живуть під вибухами. Мені вистачило , щоб дитина один раз спустилася в підвал і це вже викликало якийсь протест розуму, що в дітей не повинно бути такого дитинства. Тому виїхали подалі від війни , це не діти вирішуюють, в батьки відповідають за безпеку і комфорт.
1
4
Буллинг був в перші два тижня, як пішов до школи.
Але буллив мого сина польський хлопець. На політичну тему (батьки явно за нашу). Через два тижня сталась невелика сутичка і я зрозуміла, що треба не ігнорувати, а підключати керівництво школи.
Було погано, що в нашій окрузі не було ні українців, ні перекладачів. А англійську я не знаю. Вже мовчу про німецьку.
Написала листа керівнику класу (з допомогою Гугл-перекладача). Школа активно відреагувала. Опитала німецьких однокласників. Ті чесно підтвердили, що той хлопець постійно забирав мого сина і першим його намагався вдарити. Мій тільки у відповідь дав здачу.
Того хлопця демонстративно покарали.
Але після цього вже мій ні с ким не хотів занадто спілкуватися. Спілкувався на рівні привіт/пока. І з тим польським хлопцем також. Через це дуже тоскував по Києву, друзям, школі.
Півтори роки просидів в німецькому класі з німецькими дітьми. Наслухався німецької досхочу. До нудоти.
Але буллив мого сина польський хлопець. На політичну тему (батьки явно за нашу). Через два тижня сталась невелика сутичка і я зрозуміла, що треба не ігнорувати, а підключати керівництво школи.
Було погано, що в нашій окрузі не було ні українців, ні перекладачів. А англійську я не знаю. Вже мовчу про німецьку.
Написала листа керівнику класу (з допомогою Гугл-перекладача). Школа активно відреагувала. Опитала німецьких однокласників. Ті чесно підтвердили, що той хлопець постійно забирав мого сина і першим його намагався вдарити. Мій тільки у відповідь дав здачу.
Того хлопця демонстративно покарали.
Але після цього вже мій ні с ким не хотів занадто спілкуватися. Спілкувався на рівні привіт/пока. І з тим польським хлопцем також. Через це дуже тоскував по Києву, друзям, школі.
Півтори роки просидів в німецькому класі з німецькими дітьми. Наслухався німецької досхочу. До нудоти.
1
1
У всіх дійсно різна психіка. І різна реакція на травмуючі подіі. Тому кожен приймає власні рішення. Я за те, що якщо є можливість вивезтти дітей в безпеку - то краще вивезти.
1
Автор, понимаю вас. Я тоже очень тревожилась, но мы ещё и в оккупации были, ещё и на линии огня.
Нервы не выдержали, в середине 23 года с детьми выехала. Да, нелегко и тяжело морально везде. Но дети ходят в школу и спокойно спят ночью. 1,5 года нервов отразились на моем здоровье. Дети спокойны, слава богу, я никогда не заостряла внимание на происходящем, дабы сохранить их психику.. а вот моей полный аут(((надо было раньше решаться(
Нервы не выдержали, в середине 23 года с детьми выехала. Да, нелегко и тяжело морально везде. Но дети ходят в школу и спокойно спят ночью. 1,5 года нервов отразились на моем здоровье. Дети спокойны, слава богу, я никогда не заостряла внимание на происходящем, дабы сохранить их психику.. а вот моей полный аут(((надо было раньше решаться(
Скоріше - мій тримав дистанцію. Не хотів ні з ким зближатися. Мріяв тільки про рідний дім та старих друзів.
1
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу