Дівчата, вправте мені мозок!

Ситуація: ми з чоловіком за кордоном. Це для кожного з нас другий шлюб. Мої діти (дівчата підлітки) живуть з нами.
Ми з дітьми виїхали на початку війни, він приєднався півроку тому.
В Україні жили разом, все було добре. Для мене це був найкращий чоловік в світі, з великим взаємним коханням, романтикою, допомогою у всьому.
Тут його як підмінили. Почав дуже сильно пити, з´явилась агресія.
В травні він вперше мене схопив за руку та викручував. Я звернулась до поліції. Йому винесли попередження.
На днях, під час чергового запою, він був дуже сильно п´яний, та вдарив мене декілька разів. Окрім того, постійно матюкає мене та дітей, ображає, міг наприклад за сніданком просто взяти і вилити мою каву у раковину и сказати "зробиш ще".
Ми почали його боятись, бо коли він починає пити, це означає, що спати нам вночі не дасть, буде бушувати.
На днях під час тижневої п´янки, вже не було сил терпіти ці знущання та я викликала поліцію.
Його забрали та на наступний день суд видав заборону на наближення.
І от тепер суть мого питання: я розумом розумію, що вчинила правильно і що діти та я маємо жити нормальним життям, наскільки це зараз можливо. Але мені його дуже шкода. В мене досі є до нього сильні почуття. Я хвилююсь, де він і що з ним. Ще раз скажу, що в жодному випадку я не бажаю його повернення в родину. Але згадую постійно про наші з ним чудові моменти, особливо перші два роки. В мене крається серце.
Може, тут вже були такі теми. Як собі допомогти пережити це розставання та не втратити віру в хороше? Наразі, тільки як починаю про нього думати, то читаю переписку, де він просто криє мене матом і проклинає, це допомагає трошки. Але те, яким він був до війни... Ми так чудово жили разом, такі були щасливі...