Підліток (14 років), не витримую...

Я розумію, що важкий період, гормони, коливання настрою, але я вже не витримую. Ще три місяці назад в мене була сонячна, завжди усміхнена дитина. А тепер це постійно невдоволений підліток, у котрого я у всьому винна. Я вже закриваю очі на те, що багато років намагаюсь проханнями, заставляннями, погрозами, власним прикладом навчити вмиватися, чистити зуби, елементарним правилам гігієни, прибирати в кімнаті, мити своє взуття. Перестала його заставляти, намагаюся просто говорити і просити зробити декілька разів. Сьогодні взагалі був апогей: запустила робота пилососа, щоб прибрав у квартирі, підняла провода від компа у кімнаті сина, бо робот неодноразово заплутувався. Через п´ять хвилин заходжу до кімнати, син лежить на ліжку в телефоні, робот заплутався у провід, бо син не послухався і вирішив все таки опустити їх, робот заплутався в них і крутиться, намотуючи їх далі. Я розізлилася від такого пох...му. Бо це чітко відслідковується останнім часом у всьому. Вдарила по плечу ( так, я розумію, що це дуже погано), накричала, заборонила комп. Прийшов чоловік, підтримав мене. Цьому передував не один такий вчинок, вчора приїхали з турбази, кажу витряхни свій рюкзак, пішов у ванну, перевернув, натрусив сміття у раковину і пішов. Ну повинно ж бути хоч якесь розуміння в 14 років? Він не вчора з нами почав жити, ми завжди виховуємо його, що жити потрібно в чистоті. Чоловік підходить до сина вже після обіду і каже, ти не хочеш вибачитися? Син каже, ні світла все одно немає ( в комп грати не зможе)... Я не знаю в який момент я " стратила". Чоловік дуже багато сина обіймав, цілував ( я в цьому плані більш стримана), ми постійно йому кажемо, що любим його. Завжди розмовляли про все, все обговорювали, син був завжди дуже легкою дитиною, подарунок Бога в емоційному плані. Ніколи, ніяких істерик, гарно вчиться. Боюся, що зараз зроблю велику прірву між нам з сином, а з іншого боку, я не маю терпіти неповагу до себе і до правил в своєму домі. Хто пройшов через це? Буду вдячна за поради. Крик душі...