Психолог про важке розлучення. Тяжелый развод.

Чи можна переживання розлучення порівнювати зі смертю партнера?

Моя коротка відповідь: так, можна. Довга відповідь далі.

Дисклеймери

1. Я маю досвід роботи у психології та терапії більше 20 років, а також маю власний досвід дуже тяжкого розлучення майже 7 років тому. Тож усе, написане далі - квінтесенція знань і опрацьованих досвідів, моіх та клієнтських

2. Далеко не всі розлучення мають такий перебіг

3. В цьому дописі мова про розлучення, які стались внаслідок зради (рос. - прєдатєльство) чоловіка. Як то сексуальна зрада, друга паралельна родина впродовж років, фінансові махінації, які раптом оприлюднились і стали відомі дружині, завершення стосунків, коли дружині було діагностовано рак чи інші серйозні захворювання, народження дитини з інвалідністю чи набуття дитиною інвалідності і завершення стосунків через це з боку чоловіка, всі сценарії «подвійного життя», коли новина про те, ким є насправді твій чоловік, якими насправді є його цінності тощо, приголомшує і буквально збиває з ніг

4. Задля спрощення, в цьому дописі я описую виключно ситуації зради з боку чоловіка в бік дружини. Направду, аж таких цинічних історій, коли б це зробила дружина в бік чоловіка, я знаю цілих дві за всі роки роботи і сотні клієнтів.

Уявіть собі ситуацію: ви живете з людиною, яку кохаєте. У вас є спільні плани, цілі. Є діти/квартира/бізнес або і все одразу. Секс теж є. Не без скандалів, але в кого іх немає. І аж ось, одного дня він вам каже в очі (найкращий, але не надто популярний варіант), надсилає повідомлення у скайпі чи вотсапі (дууже часто) або і просто зникає, лишивши записку чи довірену особу, щоб тобі передати: «Все скінчено».

Ти в ахує. Намагаєшся набрати в легені повітря, а воно не набирається. Намагаєшся збагнути, де ти і що зробила і що сталось. Як привід називаються різні речі: пристрасті немає, я розлюбив, ми вже не ті, ти поправилась/занедбала себе/стосунки себе вичерпали тощо. Але щось не клеїться. Іноді - чисто інтуїтивною, адже ти теж не сліпа і дійсно, останнім часом щось було не те.

Ти панічно намагаєшся зібрати хоч якісь пазли докупи і вони складаються. І те, що ти бачиш, виглядає так, що краще б ти цього не бачила.

Ти знаходишся на початку шляху усвідомлення, що твій коханий чоловік, твій всесвіт вмер.

Нічого не лишилось від того, кого ти щиро кохала, хто був твоім всесвітом і ти думала, що ти - його. Чого? Бо ж він так тобі казав. От буквально ще минулого тижня. З ним ви планували відпустку через місяць і ще два тижні тому він запевняв тебе, що ти можеш спокійно вкластись в ремонт і оренду кабінету, щоб розвивати практику, а він підстрахує тебе фінансово перший час.

Цієі людини немає. Забрати дітей на вихідні приходить якийсь чужинець, який викрав тіло твого чоловіка. Від чоловіка, якого ти кохала, там немає. Нічого.

Або не приходить. На твої повідомлення також відповідає ніби хтось інший.

Те, як він маніпулює, шантажує грошима/нерухомістю/дітьми, як розмовляє з тобою, ти таке чуєш вперше. І з цим несила справитись, бо ти все ще намагаєшся відшукати там того, з ким можна говорити. А його там немає.

Ти не розумієш, як він може так поводитись: погрожувати відібрати дітей чи перекрити аліменти, якщо ти щось про нього погано скажеш публічно.

Особливо нестерпно виглядає те, що він перед спільними друзями та знайомими примудрився створити образ благородного легіня, який «розстався з тобою на хорошій ноті». «Я про тебе нікому злого слова не сказав,» - звучить як ще одна маніпуляція. Адже те, як він тебе зараз змішує з асфальтною крихтою, коли цього ніхто не чує і не бачить, так і лишиться тільки тут. Тобі просто не повірять. Бо ж він так чудово про тебе говорить іншим.

Особиво нестерпним цю всю ситуацію робить те, що в соціумі немає прийнятного горювання по подібній втраті. До тебе легко можуть підійти, бадьоро постукати по плечу і сказати: «Не журись, знайдеш собі кращого!». Ви б сквзвли таке вдові? Певно, що ні. А тут це прямо топ-3 фраз, які чуєш на постійній основі. Який в жопу інший, коли єдине бажання щовечора - вмерти?

Ще в топ-3 найчастіших фраз, які чуєш, входить «Ну чого ти так побиваєшся, може ще помиритесь та зійдетесь». По-перше, я ні з ким не сварилась. Це була зрада. По-друге, зійдетесь з ким? Людина, яку кохала 16 років, не стало. Лишилось іі тіло, заповнене чимось незрозумілим. Ви б сказали вдові «не журись, відкопай труп»? Погодьтесь, звучить геть дико і химерно, боже збав таке почути. Тоді чому це така популярна «підтримка»для тих, хто переживає найбільшу зраду свого життя, коли просто все, що було, зникло?

Тобі страшно іти на балкон, бо того, що тебе стримує від стрибка, з кожним днем все менше і менше. І так, не останню роль у цьому відіграє абсолютна глухість суспільства.

Законодавством не передбачно ніяких додаткових вихідних днів з такого приводу, від тебе очікується, що ти будеш «краще, ніж була», бо ж «позбавилась того козла».

Тільки він не був козлом. Ще кілька днів/місяців тому він був коханою людиною. А тепер його немає. Є якийсь клон, зомбі, який тільки зовіні схожий на того, кого ти кохала.

А ще ж, звісно, ти нічого не можеш публічно казати про це. Навіть спільні друзі не гребують написати тобі під дописом, де ти наважилась показати 5% від правди «А навіщо ти це публічно виносиш?», а його мати може прийти на твою проф сторінку, яку вона засталкерила, і розповідати там в коментарях «ти сама у всьому винна».

Пригадую, як найтяжчі кілька місяців від розлучення моя подруга і терапевтка повторювала «він помер, людина, яку ти кохала, померла». Чути її було нестерпно. Я мало не посилала іі нахуй щоразу, коли вона це казала. Бо це була щира правда. Тоді, у ці перші півроку, коли я знаходила мерзенну правду, він помирав для мене. Найгірше, що я в ці моменти помирала також. Щоразу. По крихті.

І так відбувєаться з кожною жінкою у такій ситуації.

В цей період у багатьох є дуже сильна навʼязлива думка: «Краще б він вмер».

Навіть не думайте казати жінці, від якої ви це чуєте «не квжи такого». Фактично, це не бажання смерті як такоі як акт помсти абощо. Це дуже сильне бажання опинитись у більш однозначній з боку соціума ситуаціі: тим, хто зазнав смерті близької людини, співчувають (соціальна валідація), законодавством передбачено кілька днів трауру (валідація на рівні держави), а в соцііумі спокон віків існує траур та інші ритуали (валідація на соціо-культурному рівні).

Жінка, яка переживає такого роду досвід розлучення, не має жодноі з цих форм валідаціі власних переживань.

Вона рятується як може. Багато хто робить це вкрай деструктивно: алкоголем, палінням, роботою, випадковим сексом, іжею. Бо вона сам-на-сам з нестерпним досвідом, бо валідаціі від соціуму вона не має.

Ще одне, чого позбавлена ця жінка - це можливість зберегти світлий образ колись коханоі людини. Це про фізично померлу людину можна конструювати сімені легенди і берегти та примножувати іх для себе, для дітей та онуків, а коли людина при кожному контакті феєрично доводить, яке ж воно довбане гімно, не лишається ні єдиного шансу зберегти хоч якийсь світлий образ, за яким можна було б сумувати.

Це щоразу умакування головою в саму серцевину гнилі: «на, дивись, нюхай». І ти думаєш про те, що як би було легше, якби цей образ в твоій уяві лишився незаплямованим, бо людина померла.
Тобі б тоді не довелось намагатись поєднати непоєднувані речі у власній свідомості і при цьому бути соціальною невидимкою, від якої очікують всього того, що і раніше, без жодних поправок на реальність.

Тож, якщо жінка переживає свій досвід розлучення як такий, що співставний зі смертю близької люлини, ви не маєте жодного морального права заперечувати чи применшуввти це.

Якщо вам здається, що не може бути ну аж так боляче, подумайте ще раз. І помоліться чи зробіть інший ритуал, в який вірите, з надією на те, що з вами такого не станеться.

Цей досвід нікому нікому нікому не побажаю. На жаль, занадто багато жінок переживають саме такий сценарій. І це я тут ще не зачепила суто практичні речі як то розподіл дітей, майна та грошей.

Я досі не знаю, як і чому вижила в той час. Обʼєктивно не розумію цього. І ні, той досвід не зробив мене сильнішою. Я не здохла там, бо була достатньо сильна для того, щоб не здохнути ще до того.

Цікавий факт: я жила 3 роки зі смертельним захворюванням без діагнозу з 16 до 19, я ма ла першу кардіореанімацію у 19, повторну, з імплантацією ІКД у 27, моя донька ледве вижила і я також. Я мала після того ПТСР, з яким якось розпетляла без медикаментів, але у терапії. Знаєте, де мені не вистачило моіх знань, навиків та терапіі? Після розлучення. За рік я прийшла до психіатра, з яким співпрацювала по клієнтах в абсолютну хламіну і він призначив мені препарати. Саме цей досвід був таким, з яким я не мала ресурсу справитись без медикаментозного супроводу. Це про щось таки й говорить, егеж?

Те саме я кажу своїм клієнткам, які проходять цей шлях: ти достатньо сильна, щоб пройти це.

Якщо ви не можете сказати жінці щось путнє в такі моменти життя, просто промовчіть. Заради усіх богів, в жодному разі не кажіть «це усього лиш розлучення, ніхто ж не вмер»
https://www.facebook.com/share/1DRUxTWHtL/