У мене таке враження, що я більш ніколи не побачу моря

Розумію, що мій допис для декого може здатись інфантильним. Але все ж хочу поділитись думками.
Мені майже 40.
З дитинства, років з трьох, ми з батьками кожен рік їздили на море у Крим. Літо у мене завжди асоціювалось з теплом і морем. Вийшла заміж у 24. Чоловік не любитель подорожей, але декілька разів вдалось вмовити його поїхати на море. Далі їздили вже з моїми батьками та з дітьми. Коронавірус, війна. Фінансові труднощі, не розуміння, що буде далі. Відпочинок прийшлось відкласти на невизначений час.
Коли вже почала планувати якусь невеличку відпустку - завжди, кожен раз ставали якісь перепони перед поїздкою: не давали відпустку, зʼявлялись термінові інші фінансові витрати, хворіли діти. І от станом на зараз ми вже шість років як не були на морі. Менша дитина вже навіть не памʼятає, що таке море.
Для когось це здається дрібницею, але для мене це життєво необхідно для нормального психічного здоров’я. Я не можу із року в рік працювати, займатись побутом, знаючи, що я нікуди не поїду і в цьому і в наступному році… Мені здається, що я живу без просвіту. Просто живу, щоб жити, працюю, щоб було за що купити їжу та оплатити інші потреби, щоб забезпечити дітей.
Декілька місяців тому я вирішила полетіти з дітьми на море у відпустку. Обрала країну, готель. Почала дізнаватись про всі нюанси, і тут ми всі захворіли так, що три тижні лежали пластом, на стільки був поганий стан здоровʼя. Замість відпустки взяла лікарняний.
Можливо хтось вважатиме це дурістю, але мені здається, що це якась змова Всесвіту і я вже ніколи не побачу моря.
Вже панічно боюсь щось знову планувати і наперед оплачувати, особливо враховуючи те, що діти постійно приносять якісь болячки зі школи.
Можливо це комусь здасться дрібницею, але для мене відсутність відпочинку біля моря це удар по ментальному здоровʼю.
Захотілось просто виговоритись.