Невестки /свекрови/ сыновья

Лежу вчора ввечері з сином. Йому чотири. Він майже на моїх руках, теплий, сонний, спокійний. Я глажу його по спинці і ловлю себе на думці, що люблю так сильно, що навіть трохи боляче.

І раптом приходить усвідомлення: колись він виросте. У нього буде своя жінка, своя сім’я, свої діти. І саме вони стануть його світом. Не тому, що він перестане любити маму. А тому, що так влаштоване життя: чоловік обирає сім’ю, яку створив, а не ту, з якої вийшов.

І я згадую багатьох жінок…
Дорослих, з образою в очах, з питанням, яке вони носять усе життя:
«Чому син так рідко приходить?»
«Чому не везе онуків?»
«Чому я для нього вже не головна?»

Вони не розуміють одного: коли стає вибір між мамою і дружиною, між минулою сім’єю і теперішньою - чоловік завжди стає на бік своєї дружини і своїх дітей. І це не зрада. Це відповідальність.

А потім я згадую зовсім інші історії.
Де свекруха стає для невістки не «хазяйкою» і не суддею, а другою мамою.
Не з позиції: «Я тут головна, а ти хто така?»
А з позиції: «Ти наша. Тобі тут раді».

Де жінка, ставши дружиною, не відчуває, що вона автоматично стала чужою, небажаною, ніби прокаженою, яку терплять заради сина.
Де її не змушують «заслужити місце».
Де їй просто раді.

І саме в такі родини сини приходять самі.
Без нагадувань.
Без образ.
Без тиску.
З дітьми. З усмішкою. З теплом.

Бо там, де невістку приймають як доньку, син не віддаляється.
Він просто залишається.